Сообщества

Мне подарили

09:35 22.05.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

22 травня 1840 року народився Марко Кропивницький — творець українського театру

Український письменник, драматург, театральний актор, творець українського професійного театру Марко Лукич Кропивницький народився 10 (22) травня 1840 р. в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині с. Кропивницьке на Кіровоградщині).

Лука Іванович Кропивницький, батько майбутнього митця, походив зі шляхетного роду Кропивницьких гербу Сас.

Дитинство Маркове минуло в маєтку князя О. М. Кантакузена в с.Катеринівка, де його батько працював управителем. З ранніх літ — завдяки маминій науці — добре музикував і співав. Із захватом виступав у аматорському гуртку, де ставили п’єси українських і російських авторів.

З похвальним листом закінчив Бобринецьку повітову школу. З 1862 р. навчався (вільним слухачем) на юридичному факультеті Київського університету.

Під враженням від гри актриси О.Фабіанської Кропивницький почав писати свою першу п’єсу (українською мовою) — "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить"). Тоді ж визначився зі своїм театральним покликанням і, провчившися три семестри в університеті, 1864 р. повернувся до Бобринця. Тут діяв створений братом і сестрою Соболєвими театральний гурток, який ставив твори українських і російських авторів: І. Котляревського ("Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник"); Г. Квітки-Основ’яненка ("Сватання на Гончарівці" та "Шельменко — волосний писар"), М. Гоголя ("Ревизор"), О. Островського ("Доходное место"). Саме в цьому аматорському театрі побачила сцену і драма Кропивницького "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить" (згодом, перероблена, дістала назву "Дай серцеві волю, заведе у неволю").

Коли Соболєви залишили місто, Кропивницький очолив гурток, займався режисурою і грав на сцені.

1865 р. переїхав до Єлисаветграда. Виступає — і з місцевими аматорами, й у складі гастролюючих тут професійних труп — у приватному театрі Трамбіцького. У вересні 1871 р., після смерті батька, Кропивницький назавжди полишає казенну службу, продає господарство і з дружиною Олександрою приїздить до Одеси, служити в Народному театрі графів Моркових і Чернишова. Після величезного успіху в ролі Стецька у "Сватанні на Гончарівці" починається його акторська кар’єра.

Сказати, що вона була легкою, було б неправдою. Дошкуляли заздрісники-колеги своїми інтригами. Місцева публіка здебільшого ставилася до українських вистав не просто негативно, а й вороже, внаслідок чого керівництво театру стало дедалі частіше залучати актора до російських спектаклів.

1873 р. митець переїхав до Харкова. У трупі А. Колюпанова-Александрова вдалося поставити п’єси "Не ходи, Грицю, на вечорниці" та "За Немань іду" Володимира Александрова, власну драму "Дай серцеві волю, заведе у неволю". Але несприйняття "мови простолюдинів" місцевою публікою повторилося.
На той час Марко Кропивницький як режисер і актор був знаним далеко за межами України, тож на літо 1874 р. отримав запрошення на гастролі до Санкт-Петербурга. Успіх української трупи був великий, однак, за словами самого М.Кропивницького, "Столичні часописи похваляли мої вистави, похваляли й голоси, але ніколи ні жодного слова не сказали про те, відкіля ці таланти й голоси, хто вони Росії і хто Росія їм?".

1875 р. Кропивницького запросила до Галичини та Буковини антрепренерка театрального товариства "Руська бесіда" Теофілія Романович. Успіх у Західній Україні був приголомшливий. "Мене тут, по сцені, вважають апостолом",— пише Кропивницький своєму другові.

В Галичині Марко Кропивницький створює водевіль "Пошились у дурні", перекладає з російської гоголівського "Ревізора", "Поламане життя" І. Чернишова та "Актор Синиця" Д. Ленського і ставить їх на галицькій сцені.

Поява Емського указу, яким заборонялися, серед іншого, й українські спектаклі, змусила Кропивницького упродовж 5 років працювати в російських трупах, де зіграв "до 500 ролів на московській мові — від губернатора в "Птичках певчих" до Отелло".

Восени 1881 р. заборона на українські спектаклі була скасована, хоча "влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоруському наріччі" не дозволялося. Та український театр почав діяти того ж таки року — в Кременчуці, де режисером і провідним актором у російській трупі працював Кропивницький. Він починає формувати новий український театр, гуртує довкола себе талановитих однодумців, ставить українські вистави, за якими люди стужилися за роки заборони.

Нова ера українського театру почалася з "Наталки Полтавки" Котляревського, яка пройшла з тріумфом. Театр також показував "Дай серцеві волю, заведе у неволю" М. Кропивницького, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" і "Щира любов" Г. Квітки-Основ’яненка, "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка" М. Старицького та інші українські п’єси.

На початку 1882 р. актори на чолі з Кропивницьким приїздять до Києва. 10 січня в театрі Бергоньє (тепер — Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки) спектаклем "Назар Стодоля" за Т.Шевченком розпочалися гастролі. В ролі Назара виступав М.Кропивницький. Саме цей спектакль вважається початком українського професійного театру.

Наприкінці жовтня 1882 р.Кропивницький у Єлисаветграді створює "Товариство акторів" — трупу, яка згодом стала славою і гордістю України упродовж багатьох десятиліть (більш відома як "театр корифеїв"). До трупи увійшли учні М.Кропивницького, згодом великі майстри української сцени — М.Садовський, М.Заньковецька, І. Загорський та інші. Приєдналися й П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М. Садовська-Барілотті.

27 жовтня 1882 р. з постановки "Наталки Полтавки" розпочалася сценічна слава колективу. Вистави були дуже популярними, особливо серед української частини населення, що викликало занепокоєння влади: Київський генерал-губернатор О. Дрентельн заборонив виступи українських театральних колективів на території Київського генерал-губернаторства (Київська, Волинська та Подільська губернії), а також у Полтавській і Чернігівській губерніях, якими він тоді керував.

Кропивницький вирішує їхати до Санкт-Петербурга. Необхідні були великі гроші й офіційний дозвіл влади. На допомогу прийшов відомий український драматург Михайло Старицький. Він продає свій маєток і майже всі гроші вкладає у національний театр, котрий у серпні 1883 р. очолює. Кропивницький лишається режисером та актором.

Під керівництвом М.Старицького трупа відкриває сезон у Одесі, гастролює в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростові-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах. Театр на той час уже має свої власні оркестр, декорації, гардероб. Творча співпраця Старицького і Кропивницького була вельми плідною, однак гастролі в Санкт-Петербурзі так і не відбулися. З різних причин стосунки між митцями загострилися, що й призвело до утворення у квітні 1885р. двох самостійних труп, точніше — двох професійних театрів. З Кропивницьким залишилися М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, І. Загорський та інші. Колектив продовжив працювати.

У листопаді 1886 р. Кропивницький нарешті отримав дозвіл приїхати до Петербурга. Незадовго до цього столична преса вельми зневажливо писала про театр Кропивницького, називала його "мужицьким" та "хохлацьким". Але з перших спектаклів публіка була зачарована професійністю та талантом акторів. Найвідоміший театральний критик О.Суворін, наприклад, зазначив, що в театрі "є такі обдаровання, які були б першими на імператорських театрах" і що "Кропивницький не тільки незрівнянний актор, а й такий самий незрівнянний режисер".

Кропивницький і Заньковецька дістали запрошення служити в імператорському Александринському театрі. Але геніальні актори залишилися вірними українській сцені.

У 1880-1890 рр. М. Л.Кропивницький створив чотири високопрофесійні драматичні трупи, гастролював Україною, виступав сценах Варшави і Тбілісі, Вільнюса і Москви, Петербурга і Баку.

22 листопада 1896 р. в Одесі Кропивницький, "батько українського театру", як його називали, відзначав двадцятип’ятиріччя своєї театральної діяльності. Надійшли численні вітання від корифеїв світової сцени. Газети і журнали Києва, Харкова, Одеси, Львова, Петербурга, Москви, багатьох інших міст розмістили ювілейні публікації. Преса назвала ці дні "тижнем Кропивницького".

1890 р., в розквіті слави, М.Кропивницький оселився на мальовничому хуторі Затишок, "за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська".

1902 р., здоров’я Марка Лукича погіршилось, і він уже не виступав постійно на сцені, надавши перевагу садові та обійстю. Господарем він був чудовим — за зразкове господарювання навіть був нагороджений бронзовою медаллю виставки у Куп’янську 1909 р. Приймав гостей — друзів та колег. Рибалив, фотографував, вечорами на фісгармонії виконував прелюди Й.-С.Баха. Словом, відпочивав душею і натхненно працював.

У Затишку митець написав понад двадцять п’єс: "Олеся", "Замулені джерела", "Титарівна" (за Шевченком), "Супротивні течії", "Розгардіяш", "Страчена сила" та інші. Перекладав українською Шекспіра, Мольєра, Гоголя. Гастролював. Виступав перед мешканцями навколишніх сіл із власними творами, поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших українських письменників. Організував у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. А ще — створив перший у Російській імперії дитячий театр.

13 березня 1910 р. М. Л.Кропивницький узяв участь у Шевченківському вечорі в Києві. Затим побував на такому ж вечорі в Єлисаветграді, на кілька днів заїхав до Бобринця, щоб зустрітися із земляками, потім — наприкінці березня — вирушив із трупою Колісниченка на гастролі до Одеси. Під час цих гастролей Кропивницький захворів. 21 квітня 1910 р., повертаючись до себе на хутір, Марко Лукич раптово помер у потязі від крововиливу в мозок.

Майже всі українські газети і журнали своїми публікаціями вшанували пам’ять великого майстра. Всі видатні митці України та інших країн відгукнулися на трагічну звістку. Так, Микола Міхновський зазначив, що "...помер не просто великий артист, який володів чарівним даром, помер національний письменник, національний діяч тої доби, коли бути національним діячем не багато хто відважувався..."

Поховано М. Л.Кропивницького в Харкові на старому цвинтарі, біля церкви Усікновення глави Івана Предтечі. 1914 р. на могилі митця встановлено погруддя роботи скульптора Ф.Балавенського. За радянських часів влада знищила цвинтар, розбивши на кістках "молодіжний парк", проте могила великого українського митця збереглася.

За кілька днів по смерті Марка Кропивницького, у квітні 1910 року, українська громадськість звернулася до Харківської міської думи з пропозицією встановити пам’ятник "батькові українського театру" в Театральному сквері м. Харкова, поруч із пам’ятниками Пушкіну й Гоголю. Газета "Южный край" оголосила збирання коштів на створення пам’ятника на могилі М. Л.Кропивницького. Через чотири роки він буде встановлений, утім Микола Вороний констатуватиме, що споруджено його переважно коштами і турботами родини великого майстра, і тільки незначна частина грошей передана приватними жертводавцями через редакцію "Южного края".

"Сумна доля здебільшого чекає наших національних діячів по їх смерті! Ще й досі багато у нас славних могил стоять неопоряджені, часом навіть без хрестів — занедбані, забуті невдячними потомками тих, хто весь свій хист, всі сили і життя поклали для добра рідної справи", — написав М. Вороний. Якими ж актуальними ці гіркі слова залишаються й донині!..

М. Л.Кропивницький належить до тих великих синів України, кого гідно пошановано. У липні 2016 р. обласний центр Кіровоград було перейменовано на місто Кропивницький. Ім’я Марка Кропивницького присвоєне Кіровоградському обласному академічному українському музично-драматичному театрові, Центральній бібліотеці в м. Миколаєві. Його ім’ям названі вулиці у Києві, Харкові, Кропивницькому та інших містах. На честь митця перейменоване і село, де він народився.

1982 р., за постановою ЮНЕСКО, 100-річчя від дня заснування М.Кропивницьким "театру корифеїв" відзначалося на міжнародному рівні.

Любий серцю Марка Кропивницького хутір Затишок, де він жив і творив упродовж двадцяти років, був свого часу приватними коштами відбудований, але нині знову занедбаний...

Підготувала Олена Бондаренко

Метки: видатні українці, Марко Кропивницький
15:31 01.05.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

1 травня народилася українська актриса театру і кіно Нонна Копержинська

kino-teatr.ru

Нонну Копержинську часом порівнювали з Фаїною Раневською. В обох, здавалось би, не було головних ролей, але магнетичний вплив отих «ролей другого плану» справляв враження спалаху, що залишав яскравий слід у серці й пам’яті глядача.

Звання народної артистки Копержинська отримала в 1967р. Але справді народною вона, напевне, була завжди, відколи з’явилася вперше на сцені театру ім.І.Франка.

Мама народила Нонну 1 травня 1920р., на скрині у медчастині. Батько помер, коли дівчинці було 2 роки. Вона мало не одразу опинилося в Донбасі, у місті Димитрові, бо ж покинути службу військовозобов’язаній мамі не було як. Навчалась у школі №1.

Це були страшні, голодні 30-і роки. Одного разу дівчинка наїлася абрикосових кісточок і ледве не померла. Іншим разом удвох з подружкою просили під вікнами хлібчика. По роках згадувала: «…я так жалібно вила, так уже скавчала, що й мені кусок перепадав»…

У 7 класі прибилася до мандрівної театральної трупи і втекла з дому. Однак мало не одразу «мандрівну лицедійку» спіймали, аргументи на користь школи, вочевидь, були вельми «переконливими».

Навчалася добре, але на уроках розігрувала такі сценки, що однокласники нетямилися зі сміху, а вчителі – з люті.

1938р. Нонна склала на «відмінно» іспити до університету ім.Шевченка, на хіміко-фармацевтичний факультет. Однак «…лиха година занесла під вікно театрального. І почула переливи ліричні — шекспірівські чи шевченківські?». Тож забрала документи з університету і вступила до театрального інституту.

Потрапила на курс до Амвросія Бучми. А невдовзі талановиту дівчину помітив Олександр Довженко, запропонував роль у своєму фільмі «Щорс». Тож 1939р. молода актириса дебютувала в кіно.

Навчання перервала війна. На ті роки припало і знайомство Нонни з її першим чоловіком-архітектором. Це було велике і коротке кохання. Подружнє життя не склалося. Залишився синок – Євген. І з’явилася звичка палити «Біломор» — багато, пачками...

По війні Нонна закінчила навчання в існтитуті й від 1946р. – на запрошення Гната Юри — почала працювати в театрі ім. І.Франка, разом з відомими акторами Н.Ужвій, М.Яковченком, М.Задніпровським, М.Крушельницьким, самим Г.Юрою, чудово «вписвшись» у зіркову трупу. У 33 роки вийшла заміж удруге – за режисера Павла Шкрьобу. У 40 народила синочка Дмитрика.

Її впізнавали скрізь — на вулиці, на стадіоні (була завзятою футбольною вболівальницею): «Наша Нонна!»

На схилі років Нонна Кронідівна почувалася самотньо: помер коханий чоловік, затим — старший син; єдина онука вирушила шукати долі в далекі краї.

Тяжкого удару завдали Нонні Кронідівні у стінах рідного театру, де минуло майже 50 років її творчого життя: на профспілкових зборах пролунала нищівна фраза про «нахлібництво» акторів пенсійного віку. Вона не стала терпіти приниження: написала заяву і пішла з театру. В її трудовій книжці був один-єдиний запис: актриса театру імені Івана Франка.

До Копержинської навідувалися актори, говорили, що без неї театрові важко. А як було їй — людині, для якої театр був цілим світом, самим життям?..

Безмежно талановита, справді народна українська актриса і всенародна улюблениця Нонна Копержинська пішла у засвіти 10 червня 1999р.

Н. К. Копержинська знялася у 18 фільмах і 2 серіалах, серед них – Секлета Лимериха у геніальній картині «За двома зайцями», буфетниця Рогнеда у «Королеві бензоколонки»… Образи, створені нею у п’єсах «Пора жовтого листя»,«Дороги, які ми вибираємо» та багатьох інших, залишилися в пам’яті вдячних глядачів і шанувальників.

Олена Бондаренко,

Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

Метки: видатні українці, Нонна Копержинська
10:50 16.04.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Той, хто навчив папуасів української

Старші читачі пам'ятають пропагандистський радянський фільм "Миклухо-Маклай", де бородатий мужик в лаптях просвіщав папуасів.

Тим часом радянська експедиція, яка у 1971 році відправилася вивчати побут папуасів до "берега Маклая" у Новій Гвінеї, зафіксувала в мові папуасів кілька цікавих слів. Одне з них – "сокира". За 100 років це слово так і не зникло з лексикону папуасів.

Прадід визначного мандрівника Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888 роки) Степан Миклуха відзначився тим, що у 1788 році під час російсько-турецької війни 1787-1792 років під час штурму козаками Чорноморського козацького війська, зібраного з колишніх запорожців, першим видерся на мури міста Очакова. За це його родові надали дворянське звання.

Здвоєне прізвище Миклуха-Маклай рід Миклух отримав теж героїчно.

Їхній далекий предок під час Визвольної війни українського народу 1648-57 років поріднився з шотландцем. Козак Стародубського полку Грицько Миклуха під час битви під Жовтими Водами у 1648 році захопив у полон шотландського найманця з характерним прізвищем "горянина" Мак-Лай. Перспективи отримати викуп за нього не було жодної: Шотландія далеко, а полякам він не був потрібен.

Щоб "добро не пропадало" шотландця Майкла одружили з сестрою Грицька Ганною. На думку більшості істориків, ця сімейна легенда, що побутувала в родині Миклух, є достовірною.

Батько мандрівника Микола Миклуха за свій інженерний талант став головним залізничником Російської імперії – керівником столичного Петербурзького залізничного вокзалу. Проте імперії не вдалося купити його.

Батько мандрівника надіслав Тарасові Шевченку в заслання 150 рублів, бажаючи полегшити долю поета. За це Миклуху було звільнено з роботи й ледь не заарештовано, а невдовзі він помер.

За український патріотизм батька та його зв'язки із Шевченком з Петербурзького університету було вигнано майбутнього мандрівника Миклуху–Маклая, який у 18–літньому віці залишив Російську імперію.

Тому Миклуха-Маклай отримав вищу освіту у Німеччині. Після цього він здійснив мандрівки на Канарські острови, у Марокко, на узбережжя Червоного моря, у Філіппіни, Індонезію, Китай, Малакку, Австралію, Океанію, острови Меланезії тощо.

Проте найбільшої слави Миклуха-Маклай зажив за фантастично сміливі дослідження північно-східного узбережжя Папуа-Нової Гвінеї, відомого донині як "Берег Маклая".

Папуаси були дуже несумирними дикунами. Та й нині рівень злочинності у Папуа-Новій Гвінеї один з найвищих у світі. Залишитися наодинці (!) добровільно (!) поміж войовничих папуасів, ще й кілька разів поспіль протягом кількох місяців щоразу міг лише самогубець, вважали його колеги-дослідники.

Друзі відзначали в Миклусі-Маклаї надзвичайну холоднокровність в умовах ризику й любов до екстремальних ситуацій. Він ніби піднімався над небезпекою й випробовував і людей, і себе.

У своїх спогадах Миклуха-Маклай згадує, як під час його проживання у папуасів слідом за ним почав ходити якийсь вояк папуасів зі списом. Під час візиту до його хатини він у присутності інших папуасів запитав у Миклухи-Маклая: "Якщо вдарити тебе списом, ти помреш?" Відповісти "ні" означало спровокувати його. Сказати "так" – те ж саме, тільки, можливо, швидше.

Миклуха-Маклай відповів йому, дивлячись просто в очі й простягуючи списа: "А ти спробуй". Після цього папуас не діставав дурними питаннями нащадка героїв Жовтих Вод і Очакова.

Одного разу Миклуха-Маклай допомагав папуасам відбивати напад на їхнє поселення малакських піратів і навіть захопив кількох із них у полон.

Критики Миклухи-Маклая дорікають йому, що він нібито зверхньо ставився до папуасів –швидше як до предмету досліджень, ніж як до людей. Але насправді так само він ставився й до себе. Принаймні, папуаси на нього не ображалися, користуючись його лікарськими послугами та вважаючи "людиною з Місяця".

Неймовірно, але в кінці ХІХ століття були такі регіони й такі люди, що цілком самотня людина могла вести свою зовнішню політику й висувати умови не останнім державам. Таким регіоном був регіон на схід від Індонезії, а такою людиною був Миклуха-Маклай.

Він намагався не допустити колонізації "його" берега великими державами того часу – Великою Британією й Німеччиною. Англійці були досвідченими колонізаторами, а німці щойно перед тим нещадно розправилися з дикунами в Південній Африці.

Миклуха-Маклай викликав кораблі однієї держави, у листах погрожував європейській державі кораблями іншої, називав себе "володарем і правителем Берега Маклая". І все з метою зберегти "свою" землю. Може, тому, що справжню свою країну він втратив назавжди.

Російські дослідники й досі мляво дорікають Миклухо-Маклаєві, що він "не був відданий престолу". Після того, як йому виповнилося 18 років, він ніколи не приїжджав до Росії більш ніж на 9 місяців, одружився з донькою англійського управителя однієї з австралійських провінцій тощо.

Проте, знаючи походження й біографію Миклухи-Маклая, важко було б чекати від нього імперського патріотизму. Особливо після того як російський царат позбавив його батька роботи, й фактично спричинив смерть через його український патріотизм і зв'язки з Тарасом Шевченком, та за це ж позбавив майбутнього мандрівника права на освіту й зробив довічним вигнанцем.

(За Олександром Палієм https://www.pravda.com.ua/articles/2009/07/20/4103608/)

Світлина від Україноманія/Ukrainemania.

Метки: видатні українці, Микола Миклуха-Маклай
08:24 03.04.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Іван Доценко — індіанський вождь із Полтави

Картинки по запросу Іван Доценко

docenko.jpg (85.94 Kb)

У 1944 році Герой Радянського союзу старший лейтенант Іван Доценко отримав бойове завдання розбомбити німецькі позиції поблизу Львова. Уродженець села Чернечий Яр, що поблизу славнозвісної Диканьки на Полтавщині, з честю виконав це завдання, проте на свій аеродром більше не повернувся. Героя внесли до числа загиблих.

На батьківщнині його іменем назвали піонерську дружину рідної школи Доценка, а також технікум і вулицю. Так і забули б з часом полтавчани про свого земляка-героя, якби не відомий виконавець чеченських народних танців Махмуд Есамбаєв.

Виявилося, що 1967 року радянська делегація діячів науки та культури відвідала World Expo 67 у Монреалі (Канада). Народний артист Махмуд Есамбаєв теж був у складі делегації. Він так феєрично станцював чеченський танець, що прем'єр-міністр Канади Лестер Пірсон запитав Махмуда, що він хотів би отримати в подарунок. Танцюрист відповів: «Я хотів би подивитися, як тут живуть індіанці, і побачити їхні танці». Наступного дня радянська делегація була запрошена в резервацію племені Мохавк.

Вождем племені виявився високий, сильний і красивий чоловік, весь покритий татуюванням. Хоча він й був одягнутий в індіанський костюм, це не могло приховати його військової виправки. Есамбаєв попросив переладача: "Скажи вождю, що він дуже гарно виглядає». У відповідь вождь відповів українською: "Доброго дня! Ласкаво просимо до мене в кімнату!"

Потім вождь говорив російською з членами радянської делегації. Завершив аудієнцію обід, котрий гостям подала дружина вождя – на столі були полтавські галушки та українська горілка. Після обіду вождь запропонував заспівати «Розпрягайте хлопці коней», причому його діти та дружина-індіанка йому підспівували.

Коли його запитали, хто він такий. Вождь відповів: «Я Іван Доценко з Полтави, індіанці дали мені ім'я Стрибаючий Вогонь, а моє англійське ім'я Джон Макнабер». Виявилося, що під час бомбування Львова Доценко не загинув, а потрапив у німецький полон. Після звільнення американцями, він налякався повертатися додому, аби не потрапити до сталінських катівень. Доценко переїхав за океан і змінив прізвище.

Працюючи в одному з індіанських поселень, він закохався в молоду індіанку, котра виявилася донькою вождя. Вони одружилися і незабаром після смерті тестя Іван Доценко перейняв його посаду. Він правив мохавками кілька десятків років, користуючись великою повагою та любов’ю.

На жаль, після цього контакти інданського українця з рідною землею припинилися. Невдовзі Іван Доценко важко захворів і помер. А за якийсь час канадська влада розформувала резервацію Мохавк, давши змогу її мешканцям вільно мешкати на теориторії Канади. Тож де тепер живуть нащадки полтавського Чингачгука невідомо.

Метки: видатні українці, Іван Доценко
15:30 23.02.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Казимир Великий

23 лютого 1879 р. у Києві народився Казимир Северинович Малевич, автор «Чорного квадрату», один із засновників супрематизму, український художник-абстракціоніст.

Казимир Северинович Малевич був старшим із 14 дітей. Батько художника походив із польсько-шляхетського роду. Мати Людовіка Галиновська теж із шляхетської сім’ї. Перший крок Казика й перші уроки живопису, останні заняття зі студентами й остання персональна виставка – усе це було в Києві. Дитинство ж Казика пройшло на Волині, Слобожанщині та Сіверщині, де батько працював управляючим на цукроварнях. Розмовляв вдома польською, на людях – українською, дорослим пересипав свою російську українськими та польськими словами й приказками. Разом із селянками Казимир розмальовував хати в орнаментальному стилі. Батькові не подобалося прагнення сина до малювання, тому віддав його до агрономічного училища в селі Пархомівка неподалік Білопілля. Мати ж підтримувала бажання Казимира стати художником. Якось із Конотопа Людовіка поїхала із 15-річним Казимиром до Києва, повела сина до художньої крамниці, звідки юнак вийшов із етюдником і повним набором фарб. «Цілу дорогу я милувався отими фарбами. Вони приємно бентежили мою нервову систему, як і уся природа». Свою першу картину Малевич продав за п’ять рублів.
Був якось Казимир із батьком у Києві, у вікні крамниці «побачив полотно, що на ньому було смачно намазано зображення дівчини, котра сиділа на ослоні і оббирала картоплю, картопля і лушпиння були вражаюче живі, і на мене це також справило незабутнє у пам’яті явище, як і від самої природи». Так «Київ ставав новим середовищем, котре впливало на мою психіку. Він розкривав мені нове буття мистецтва». 1895 р. Казимир, опинився в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, його першим учителем був Микола Пимоненко. Казік зумів запам’ятатися школярам-художникам і за півроку: гарно й охоче співав, знав слова багатьох пісень. Найулюбленішою ж піснею Казимира Малевича була «Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає», «При дорозі хрест високий, кров’ю обілляний», «крамольна» «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Запам’ятався й тим, що здоровань Малевич любив поїсти, часто уминав подвійну порцію, тішив себе стравами української кухні: сало, домашні ковбаси, часник…
Та через півроку сім’я переїхала до Курська й почалося самостійне життя Малевича. Казимир познайомився з художниками, влаштувався креслярем у технічному управлінні Курсько-Московської залізниці. Знайшов однодумців, серед яких був Лев Квачевський – теж з України, про нього Малевич написав у автобіографії: «Він та я були українці». У 20 років одружився з полькою Казимирою Іванівною Згляйц, дочкою курського лікаря, у них з’явилася дочка Галина. Та родинне життя не складалося: Казимир із Казимирою розлучилися.
Казик часто чув «пане Казимире», особливо після того, як помер батько і Малевич взяв на себе опіку за матір’ю та чотирма малими. Малевич знову одружився з дочкою психіатра Зоф’єю Рафалович. Молодята оселилися в Москві, багато часу перебуваючи на дачі тестя в Німчинівці. Знайшлася у них дочка Уна. Художник у Москві вивчав живопис у Ф. Рерберга і тричі безуспішно намагався вступити до Академії. У той же час він виставляв у Москві перші «етюди», підписуючи їх ім’ям Броніслав. Відтепер Малевич почав виставлятися під власним ім’ям, переконано вважав себе новатором, кубофутуристом.
19 грудня 1915 року в Петрограді відкрилася виставка картин «0, 10», «Остання кубофутуристична». Виставка робіт десяти учасників (звідси 10), а нуль – їхнє прагнення звести всі предметні форми до цієї величини й «вийти за нуль» – у безпредметність, у ніщо, в Абсолют. «Чорний квадрат» і був абсолютом, очищеним від тимчасового та випадкового. Полотно висіло, наче ікона у божниці – так 37-річний автор демонстрував своє головне досягнення та 39 робіт.
malevich174
У 20-ті рр. стан був надто важким, інколи не було копійки на поштову марку. «Терпимо жахливий голод», – пише він своєму другу архітектору Ель Лисицькому за кордон. Новаторські ідеї художника обурюють ідеологів більшовизму – і вони вдаються до найкращого виховного засобу – голоду. У Комісії з покращення побуту вчених переглядають списки на подання матеріальної допомоги. Малевич сподівається отримати в 75 рублів, але за ідеалізм і містику його позбавляють грошей. А дома вмирає від туберкульозу дружина, важко хворіє мати. Здається, вихід є: друзі прислали посилку з харчами з-за кордону, але на пошті вимагають податок у 300 карб. Де їх взяти? І Малевич відсилає продукти назад.
Нарешті він 20 днів у Варшаві, звідки пише: «Ставлення чудове. Слава ллється дощем». На виставці в Німеччині виставив близько 70 картин і гуаш, потім можна вивезти роботи в Париж, але тримісячну візу не продовжили. Залишитися на Заході? А вдома хвора мати, дочка Уна та молодша за Казика на 24 роки Наталія Манченко, нове кохання. Він повернувся, але у Німеччині залишив заповіт, який починався словами: «Якщо мене вб’ють». Одружився і переїхав до Києва, у будинок свого дитинства. Завдяки Миколі Скрипнику Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті українською на мистецьку тематику в журналі «Нова Генерація» (1928—1929) у Харкові. В 1927—1930 викладав тільки українською у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян.1930 Vesna Sviatochin
Сонячний етюд не ніс у собі передчуття близького краху українських ілюзій, але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича повернутись у Ленінград. Повернувся, але не уникнув арешту: восени 1930-го Малевич три місяці перебував у «Хрестах», як німецький шпигун. Щоб домогтися зізнання, до художника застосовували методику “Жити будеш, кохати не захочеш”: йому впорскували воду під тиском до сечогінного каналу (це він потайки розповів своїй сестрі Вікторії). Смертельний кінець настав не одразу, онкологія розвивалася декілька років. Хворий Малевич запустив бороду та іронічно називав себе Карлом Марксом. Після самогубства Маяковського Малевич написав: «Я не можу піти, як він, але й жити тут більше не можу». Передчуваючи, що скоро хвороба скоротить його вік, «Казимир Великий» (так він часом себе називав) Малевич сам готував ескіз домовини; для віка застосував квадрат, коло і хрест.
15 травня 1935 р. Малевич помер від раку, так і не отримав візи на виїзд за кордон для лікування. Мати художника Людвига померла під час блокади, Ігор, син Галини, загинув на фронті в 1943 р., сама Галина померла в 1972 р. Вдова Наталія, яку регулярно викликали до НКВС – МДБ, потім до КДБ, хотіла єдиного, щоб її залишили в спокої. 25 серпня 1976 р після тиску та шантажу радянська влада придбала «Чорний квадрат» у родини Малевича за 300 рублів.

http://uahistory.com/
Метки: видатні українці, Казимир Малевич
10:49 13.02.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Євген Гребінка-хрещений батько Кобзаря і автор романсу "Очи черные...

Картинки по запросу

«Не помилимося, коли ствердимо, що саме Гребінці судилося відіграти почесну роль баби-повитухи великої української літератури». (Омелян Пріцак).


2 лютого 1812 року в родинному маєтку Убєжище (тепер – село Мар’янівка) на Полтавщині народився Євген Гребінка – поет, прозаїк, видавець та один із «винуватців» викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Його неня із козацького роду Чайковських. Хрещеним батьком Євгена став батьків побратим Василь Маркович. Від мами Надії та столітнього діда-баштанника чув Євген, про своїх пращурів, які «жили і вмирали на конях», та і татко – гусарський штаб-ротмістр, воював із турками, з французами. У Ніжинському ліцеї вчився Євген разом із Миколою Гоголем, Нестором Кукольником, Аполлоном Мокрицьким; вони захоплювалися історією, літературою. Саме тоді Євген переклав Пушкінську «Полтаву» українською. Коли випускники розлучалися, друг Гребінки Олександр Афанасьєв-Чужбинський подарував йому пісню «Скажи мені правду, мій милий козаче».
Поет, художник мріяв про кар`єру військового, але зняв із себе офіцерські погони, щоб не йти придушувати польське повстання.
Так молодий відставник опинився в Петербурзі, де викладав літературу у військових школах. «Думал я дорогою: що я там робитиму між москалями? А вышло противное: Петербург есть колония образованных малороссиян». Веселий, дотепний і доброзичливий Гребінка став хазяїном найпрестижнішого літературного салону російської столиці. Його вечори відвідували Аляб`єв, Володимир Даль, Іван Тургенєв. Панаєв писав: «Гребинка слыл самым гостеприимным из литераторов того времени». Євген Павлович збирав коло себе українські таланти. В той час Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком. Саме в бібліотеці Гребінки Шевченко мав «університети» з історії України. Гребінка познайомив Шевченка зі своїм «однокашником» українським поміщиком Мартосом, якому забаглося мати свій акварельний портрет. А під час сеансів Мартос побачив рукопис поезій молодого художника й оплатив у 1840 році видання «Кобзаря» Шевченка. А з цензурним комітетом про дозвіл домовився Гребінка та власноруч подав рукопис Т. Шевченка.
У Петербурзі Гребінка видавав альманах «Ластівка», в якому були твори українською, в тому числі твори Шевченка «Причинна», «Думка», «На вічну пам’ять Котляревському» і розділ із поеми «Гайдамаки».


Гребінка – автор 46 романів, поезій, романсу «Очі чорние».
У 1843 році у Зеленій Рудці Євген Гребінка закохався у Машеньку Растенберг і попросив у Василя Растенберга руки його онуки, але отримав відкоша. Ну, не зовсім відмову, а згоду тільки через рік. Машенька ж присяглася, що вона чекатиме. Яків де Бальмен, Тарас Шевченко та Євген Гребінка поверталися до Петербурга через Київ. Зупинилися на ніч в «Зеленому готелі» на вулиці Московській. Зайшли в ресторан і при побратимах Гребінка написав свої безсмертні «Очі чорні». Він сам їх тут і заспівав, під музику вальсу Флоріана Германа, мелодію якої награвав на гітарі Яків. Тарас навіть просльозився від тієї пісні. Так у Києві народився «старовинний російський циганський романс», написаний козацьким нащадком на музику уродженця Німеччини в обробці С. Герделя.
17 січня 1843 року вірш «Черные очи» було опубліковано в «Літературній газеті».
30 червня 1844 Євген і Маша повінчалися. Цю пару добирали на небесах! Згодом Гребінка запросив Плетньова стати хрещеним батьком донечки Надії.


17 травня 1847 Євген Гребінка особисто відкрив у маєтку дружини приходське училище для селянських дітей (на відкриття він витратив гонорари від публікацій).


У 1841 він заразився туберкульозом і в сирому петербурзькому кліматі постійно хворів. У кінці листопада трапилася неприємність з викладачем кадетського корпусу Кореневим. Гребінка помчав до начальства виручати знайомого. На жаль, начальство було непохитним. Ображений і замерзлий при переїзді у відкритій колясці через Неву, Євгеній Павлович звалився в пропасниці і вже не встав. З (15) грудня 36-річний поет помер. Він просив поховати себе на Україні, як писав колись у пісні «Козак на чужині».

http://uahistory.com/topics/famous_people/10148

Метки: видатні українці, Євген Гребінка
10:29 10.02.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Ровесник Колумба і вчитель Коперника: як українець видав свою книгу в Римі

535 років тому було вперше надруковано книгу українського автора Юрія Дрогобича – ректора Болонського університету.

З того часу минуло понад п’ять століть. Саме в 1483 році 7 лютого в Римі, в друкарні Еухаріуса Зільбера була надрукована перша книга українського автора. Це була робота ректора Болонського університету Юрія Дрогобича – астрологічний трактат, написаний на латині “Прогностична оцінка поточного року магістром Юрієм Дрогобичем з Русі, доктором мистецтв і медицини Болонського університету”.

До наших днів дійшли лише два примірники, які зберігаються в бібліотеках Ягеллонського університету в Кракові та богословського факультету Тюбінгенського університету в Німеччині.

Цікаві факти про Юрія Дрогобича і саму книгу:

  • Його робота – це астрологічний календар, в якому автор намагається передбачити земні події в 1483 році на основі розташування зірок і дослідження небесних явищ. В результаті, Дрогобичу вдалося з точністю до хвилини передбачити час двох майбутніх місячних затемнень.
  • Що стосується самого Юрія Дрогобича, то це його друге прізвище, яке збігається з назвою рідного міста Юрія, уродженця Галичини. Справжнє ім’я – Юрій Котермак, український вчений, географ, астроном, лікар, філософ, астролог і мандрівник.
  • Його називали – “пан магістр Георгіус з Русі” ще перед обранням на “майже недосяжну” ректорську посаду.
  • Дослідники вважають, що Юрій Котермак-Дрогобич народився приблизно між 1448— 1452 роками. Він був ровесником Йоганна Гутенберга і одного з найвідоміших мандрівників в історії людства – Христофора Колумба (1451 року народження).
  • Серед учнів Юрія був славний польський астроном Микола Коперник, автор геліоцентричної системи світу, що поклала початок першій науковій революції.
  • Найголовнішим досягненням життя Юрія Дрогобича – “пана Георгіуса з Русі” – стало його обрання 24 березня 1481 ректором Болонського університету медицини і вільних мистецтв. В історію університету він увійшов під іменем “Джорджо да Леополі” – Юрій зі Львова.

Джерело: segodnya.ua

Метки: видатні українці, Юрій Дрогобич
13:30 11.01.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

11 січня 1875р. народився відомий український композитор Рейнгольд Глієр

belcantofund.com

Р. М. Глієр у хрещенні дістав ім’я Ернест, був третьою дитиною в родині.

Батько Рейнгольда, підданий Саксонії Мориц-Ернест Глієр, придбав ділянку на вул.Басейній у Києві, побудував невеликий будинок та при ньому – «музичну фабрику Глієрів», простіше кажучи — майстерню. Слід сказати, що династія музичних майстрів Глієрів походила з Німеччини й була досить відомою: щоб налагодити або відремонтувати духовий інструмент, кращих фахівців, аніж хлопчикові дід та батько, годі було й шукати.

Власне, в цьому будинку на київській Бессарабці й минули дитячі роки Рейнгольда та його сестри й двох братів. Доки був живий дід, сім’я існувала більш-менш забезпечено, та по його смерті справи занепали: батько хлопчика був не від того, аби хильнути чарчину, замовлення виконував невчасно…

Першу музичну освіту майбутній композитор отримав у Київському музичному училищі, а перші музичні твори –невеличкі п'єси для фортепіано, скрипки та віолончелі – написав у 14 років. Життя Глієра цілковито змінили київські гастролі Петра Чайковскього, що відбулися 21-22 грудня 1891-го: юнак твердо вирішив стати композитором. «Уперше в житті я був свідком таких овацій, такого тріумфу... Цей складний комплекс вражень і виявився останнім поштовхом, що вирішив мою долю», — напише він згодом.

1894р. Рейнгольд вступив до Московської консерваторії – всупереч волі рідних, які воліли бачити його музичним майстром. Працював невтомно і наполегливо: окрім виконання навчальної програми, самотужки вивчав твори відомих композиторів, музичний фольклор різних народів, французьку мову (німецьку та польську знав досконало завдяки батькам). Став відомим у музичних колах після виконання Першої симфонії, а за Пероший струнний секстет дістав найпрестижнішу тоді премію ім.М.Глінки.

Навчаючись у Москві, Глієр щоліта мшкає у Києві, переважно на дачі у Святошині. Прогулянки вечірніми гаями та левадами, подорожі човном Дніпровими плесами неабияк вплинули на формування творчої особистості композитора. «Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме по­вітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором Ук­раїни, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення», — писав він.

Консерваторію Рейнгольд Глієр закінчив із золотою медаллю, від 1901р. викладав гармонію в Музичній школі сестер Гнесіних. 1904 р. взяв шлюб зі своєю ученицею, шведкою Марією Ренквіст, у подружжя народилося п’ятеро дітей.

Власне, по закінченні консерваторії впродовж десяти років тривав творчий злет Глієра-композитора. Його твори виконують у США та багатьох країнах Європи, на престижних «Рубінштейнівських обідах» і «Бєляєвських п’ятницях». Шедеври Глієра, як кращі музичні твори, отримують премії ім.М.Глінки у 1903, 1912 та 1914 роках. Прем'єра його симфонії «Ілля Муромець», що від­булася у 1912р. в Московської консерваторії, стала справжньою сенсацією для музичного світу.

1913р. Р. Глієр був запрошений на посаду професора класу композиції до Київської консерваторії, а за рік став ректором закладу.

Впродовж семи років Глієр перетворив Київ на одне з чільних концертних міст тодішньої імперії. Тут гастролювали С.Рахманінов, С.Прокофьєв, О.Гречанінов. Оперна студія Консерваторії під керівництвом Р.Глієра з успіхом ставила «Весілля Фігаро» Россіні, «Бориса Годунова» Мусоргського, твори інших відомих композиторів. Глієр був улюбленим педагогом Л.Ревуцького, Б.Лятошинського.

Велику увагу приділяє Р.Глієр українській тематиці: пише симфонічну поему «Подражаніє Ієзекіїлю» — за мотивами одноймен­ного вірша Т.Шевченка; музику до спек­таклів за творами Шевченка «Іван Гус», «Гайдамаки»; до драми— містерії «Великий льох»; розпочинає роботу над симфонічною картиною-балетом «Запорожці».

1916р. Глієр заснував у Київській консерваторії стипендію ім.Скрябіна для підтримки кращих студентів-композиторів. Він дає благодійний авторський концерт і закликає громадськість жертвувати на цю благородну справу.

Під час штурму Києва бандами Муравйова, котрий сучасники порівнювали зі штурмом древнього Рима вандалами, Консерваторія продовжувала працювати…

Більшовики, захопивши Київ, почали відбирати житло у викладачів Консерваторії, примусово мобілізовувати студентів до війська, та й саме приміщення Консерваторії спробували реквізувати. Ризикуючи життям, ректор Глієр відстояв і рідний навчальний заклад, і права своїх колег та учнів — навіть домігся для них продовольчих пайків.

Наприкінці 1920р. Глієр переїхав до Москви. Тут протягом 20 років викладав композицію в консерваторії, підготував цілу плеяду талановитих митців, серед них – А.Хачатурян, О.Давиденко, Л.Кніппер.

Його творчість надихає Україна. Напередодні 125-річчя Т. Г.Шевченка композитор створює симфонічну поему «За­повіт». У Концерті для арфи з оркестром (присвячений всесвітньо відомій арфістці К.Ерделі) та Урочистій увертюрі лунають українські мотиви. В останні роки життя Р.Глієр працює над балетом «Тарас Бульба».

Р.Глієр постійно повертається до рідної землі не лише подумки. 1923р. він організує у Києві великий концерт із творів своїх однокурсників та учнів — киян. 1935 р. з великим успіхом гаст­ролює в Харкові та Одесі.

З 1941р. Р.Глієр — доктор мистецтвознавства. В його доробку понад 500 творів, зокрема 5 опер, 7 балетів, понад 20 симфонічних творів.

Помер Р. М.Глієр 23 червня 1956р. в Москві. За місяць перед тим дав свій останній концерт — в Одесі.

У Києві ім'ям Рейнгольда Глієра названо музичне училище, де починалася його творча біографія і до розвитку якого він доклав великих зусиль.

http://ridna.ua/

Метки: видатні українці, Рейнгольд Глієр
12:33 09.01.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Засновник української фантастики Володимир Владко

Засновник української фантастики Володимир Владко, наш Жуль Верн, народився у Петербурзі 8 січня 1901 р. (справжнє прізвище Єре́мченко). Початкову освіту здобув у реальному училищі, згодом закінчив Інститут народної освіти. Майбутній письменник мав глибокі та всебічні знання: вільно володів англійською та латиною, знав про найновітніші відкриття в галузі науки, техніки.
Рано залишившись без батька, почав працювати журналістом у різних друкованих виданнях. Одна за одною вийшли книги: «Чудесний генератор», «Аргонавти Всесвіту», «12 оповідань», «Нащадки скіфів». Наступні твори В. Владка — «Аероторпеди повертають назад» та «Сивий капітан», у якому головний герой виходить на трагічний двобій з диктатурою. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Після «Сивого капітана» письменник замовк на 15 років.
Під час Другої світової війни Владко був політичним коментатором на українській радіостанції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові; згодом — спеціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом газети «Правда», керуючим Головрепорткомом України, завідувачем українського відділення «Литературной газеты».
Лише в 1956 р. повернувся Владко до свого улюбленого жанру, написав повісті «Позичений час», «Фіолетова загибель», збірку «Чарівні оповідання».
21 квітня 1974 р. у Києві помер 73-річний Володимир Владко.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4486

Метки: видатні українці, Володимир Владко
16:42 08.01.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО ЦІКАВІ ФАКТИ. До річниці з дня народження

Василь Симоненко

Симоненко Василь Андрійович

1935-1963

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю

. Він дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум. У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка де навчався разом з Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме в студентські роки в нього загорається іскра до творчості та поезії зокрема.

Працював у редакціях трьох газет: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета» в якості кореспондента. Товаришував з Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді у Києві. Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістедесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок. Симоненко був постійно під наглядом КДБ.

У 1962 році його жорстоко побили міліціонери. З того часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/vasil-simonenko-tsikavi-fakti/

Метки: видатні українці, Василь Симоненко
09:15 06.01.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Василь Стус цікаві— факти з життя. До 80— річчя з дня народження

Дитинство Василя Стусв

Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині у селянській родині. Він був четвертою дитиною в сім’ї. Його дитячі і юнацькі роки минули на Донбасі, куди переїхала родина Стусів у пошуках кращої долі. Василю ще не виповнилося шести років, коли він відправився в школу. Батьки, що залишали сина вдома на господарстві, не відразу дізналися про це. З настанням холодів вчителька запитала у мами, чому Василько ходить на уроки босоніж. Мати заметушилася: «Яка школа? Він ще маленький». Але вчителька вмовила її відпускати сина на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: «Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться навшпиньках і пише … ». Василь завершив шкільне навчання із срібною медаллю, закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Донецького педінститут.

Чому були заборонені твори В.Стуса?

За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. Адвокатом на судовому процесі Василя Стуса був відомий нині прокучмівський політик Віктор Медведчук. Коли в камері кримінальник поранив Стуса заточкою, у поета відкрилася внутрішня кровотеча, він втратив свідомість. Медичну допомогу йому не надавали. І тільки після голодування, організованого на сусідній, жіночої, зоні Іриною Калинець та Надією Світличною, вмираючому прислали лікаря. У лікарні поетові видалили дві третини шлунка. Він жартував з цього приводу: «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає». Табірними наглядачами знищено збірку, яка містила 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування.

У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. Найбільше цинізм влади проявився тоді, коли рідним не дозволили забрати тіло поета в Україну, бо за тодішнім законом (Овсієнко звертає увагу на те, що смерть Стуса припала вже на часи горбачовської «перестройки») навіть мертвим в’язень мусів відбути повний термін!

За коротке життя поет, член Української Гельсінкської Групи, Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську та надруковано на Заході.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/vasil-stus-tsikavi-fakti/

Метки: видатні українці, Василь Стус
14:30 16.12.2017
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

"Коротше, Скліфосовський"

– «Коротше, Скліфосовський», – напала на мене Хомівна. Зараз цей тайфун накриє мене з головою, тому перехоплюю її…
– І хто то є Скліфосовський?
– Як хто? Ну, це ж Юрій Нікулін сказав у «Кавказькій полонянці».
– А кому сказав?
– Медикам. Ага, значить – балакучий медик, мабуть москаль.
– Ой, Хомівно, зуби не скаль – Скліфосовський не москаль. Відомий хірург Микола Васи́льович Скліфосо́вський був мовчазним, в операційній панувала тиша, думки висловлював скупо й чітко.
– Українець?
– Уяви собі – грек, дворянин народився 6 квітня 1836 р. на Херсонщині. Кажуть, Скліфоси потрапили до нас із Греції. Жили на хуторі, спілкувалися українською. Діточок дав Бог цілий пучок, вірніше дюжину, де Микола був дев’ятим і потрапив він до одеського притулку для сиріт. Та завдяки добрим людям закінчив 2-гу гімназію в Одесі зі срібною медаллю, Московський університет.
– От я собі міркую: як він зрозумів, що стане хірургом? Мо’ різати все любив?
– Ну, скажеш! Дитиною Микола вирішив стати лікарем, бо у лікарів завжди були гроші ті руки пахли милом, що було рідко в його дитинстві. Кажеш: різати любив! Уяви собі, студентом він робив першу операцію, видаляв апендикс. Тільки почав – і впав, втратив свідомість від криків пацієнта (тоді наркоз не застосовували). «Шкода, талановитий студент!» – прошелестіло між професорів. Та українець опанував собою і продовжив операцію. Згодом він першим у світі застосував місцеве знеболювання кокаїном; сконструював апарат, що підтримував наркоз. 23-річний випускник повернувся на батьківщину, працював в Одеській міській лікарні ординатором хірургічного відділення міської лікарні, потім – завідувачем. З ним працювали відомі лікарі Іноземцев і Пирогів.
У 27 років він захистив у Харкові дисертацію «Про кров’яну приматочну пухлину» та отримав ступінь доктора медицини. У 1866 – 1868 рр. стажувався у Великій Британії, Франції, Німеччині. З дозволу російського уряду був лікарем на австро-прусській війні (1866), нагороджений залізним хрестом.
Повернувся 32-річний талант додому, отримав запрошення на роботу до Київського університету. А одесити постановили: «Ввиду огромной пользы, приносимой городу, и для удержания в Одессе приговором общей Думы 9 февраля 1870 года постановлено: увеличить жалование г. Склифосовскому до 2800 р. с тем, чтобы прибавка эта была присвоена не должности, а личности г. ординатора Склифосовского». Такого запису в особистій справі я ніколи не зустрічала.
– Та й мені не доводилося. І що: лишився?
– Ні. У 1870 році Скліфосовський, уже як професор, очолив медичну кафедру в Київському університеті, але не всидів удома: пішов на франко-прусську війну (1870), військово-польовий хірург удосконалювався.
Навіть дивовижно, як він все встигав! Війна, наука, лекції, родина. Микола Васильович закохався у юну красуню, повінчався, трьох діток діждався. Та боги заздрять щасливим: 24-річна дружина Ліза захворіла на тиф, а Скліфосовський не зміг її врятувати. Не простив він собі цього, поклявся, що ніколи не зрадить, не одружиться. Але життя внесло корективи… Язики добродіїв дістали гувернантку Софію, що вона жила в домі самотнього чоловіка, і дівчина почала шукати собі іншу роботу. Дізнався Микола Васильович, обсіли його думи: дуже любили діти молоденьку Софію та й вона була з ними щирою, турботливою. Вирішив заради дітей одружитися, а з часом закохався у її ніжну душу і прожив до самої своєї смерті. Вона розуміла чоловіка з півслова, була справжньою господинею, ніколи не робила відмінностей між дітьми від Єлизавети Григорівни і своїми (у їх шлюбі з’явилося четверо малюків).
Софія Олександрівна зовсім не була «бідною родичкою»: дворянка, лауреат міжнародного музичного конкурсу Віденської консерваторії. Її віно – маєток «Відрада» та 600 десятин поблизу с. Яківці (нині м. Полтава), де й скінчив свої дні. У маєтку дружини хірург відпочивав кожне літо. В Яківцях Микола Васильович носив український одяг, розмовляв українською. Щодня видатний медик йшов купатися до Ворскли. Варто було Скліфосовському приїхати як до маєтку тягнулися вервечки підвод із хворими. Селян лікар приймав безкоштовно, безкоштовно роздавав ліки. А чоловіки відводили душу пивом «на шару». Частенько Микола Васильович їздив до земської лікарні Полтави, де консультував і оперував.
На свої кошти побудував шпиталь для інвалідів російсько-турецької війни, зараз там живе Музей Полтавської битви.
Скліфосовський висадив там сад: абрикоси, виноград, груші, оливки, персики, шовковицю, яблуні. Сад на міжнародній виставці плодівництва в Петербурзі в 1894 році назвали «Полтавською Швейцарією». Вчений спеціально їздив до Баварії, щоб вивчити хмелезнавство, купив міні-броварню. Це був перший хміль і пиво у Полтаві. Сам хазяїн любив пиво і пригощав усіх бажаючих.
1871 р. Скліфосовського перевели завідувачем кафедри хірургічної патології Імператорської медичної хірургічної академії (м. Санкт-Петербург).
Дружив великий лікар з С. П. Боткіним, засиджувався до пізньої ночі у професора хімії й композитора О. П. Бородіна, зустрічався з нащадком гетьмана К. Розумовського – О. К. Толстим. У петербурзькому будинку Скліфосовських бували й композитор П. І. Чайковський, і художник В. В. Верещагін, і відомий юрист А. Ф. Коні. Нерідко вони насолоджувалися грою Скліфосовських: Софії Олександрівни та їхньої дочки Ольга Миколаївни, учениці Миколи Рубінштейна.
І знову війна: слов’яно-турецька (1876) та російсько-турецькій (1877 – 1878). На російсько-турецькій війні Скліфосовський знову працював разом із своїм учителем – Миколою Пироговим. На цих війнах поруч із Миколою Скліфосовським була дружина. За час боїв підводи з пораненими приходили одна за одною. Цілодобово хірург не виходив з операційної. Дружина подавала йому ложку вина та дрібку хліба. Рекордом були найстрашніші чотири доби, коли лікар не виходив із операційної: відновлював сили філіжанкою кави.
Досвід чотирьох воєн, хірурга-консультанта Червоного Хреста в Чорногорії принесли Скліфосовському світову славу військово-польового вченого-хірурга і відкрили в ньому талант адміністратора й організатора військово-санітарної справи, санітарних поїздів. За ці війни хірург став генералом, отримав парадний портрет у мундирі.
Та Софія з Миколою Васильовичем тільки встигали переживати сімейні трагедії. Трирічним помер їхній син Борис, син Костянтин не дожив до 17 років через туберкульоз нирок. Старша дочка Софія була інвалідом, вона втопилася у Ворсклі.
Робота тамувала біль. Микола Скліфосовський – завідувач кафедри факультетської клініки в Московському університеті, згодом – декан медичного факультету МДУ. Антон Павлович Чехов проходив навчання в клініці Скліфосовського, отримав диплом про закінчення університету, підписаний Миколою Васильовичем. Видавав і редагував журнали «Хірургічний літопис» і «Літопис російської хірургії». Написав понад 110 наукових праць із хірургії. З ініціативи Скліфосовського було зібрано кошти на побудову пам’ятника М. І. Пирогову в Москві. На його прохання скульптор Шервуд безкоштовно створив модель пам’ятника.
І все раптом обірвалося: 16-річний син Володимир покінчив життя самогубством. Справа в тім, що Володя – студент Петербурзького університету захоплювався політикою, став членом терористичної організації й отримав завдання – убити губернатора Полтави. Здійняти руку на давнього друга батька? Зізнатися товаришам у неспроможності? Володя застрелився в своїй кімнаті на дачі.
Від смерті сина інсульт розбив Миколу Васильовича. Він відійшов від справ, поселився в Яківцях, не мав сил навіть дерева поливати. Заповів поховати себе біля сина. Як пам’ятник Володі – побудував школу для дітей села. Подарував частину свого саду для занять ботанікою.
13 грудня 1904 р. у с. Яківці на Полтавщині Микола Скліфосовський помер від другого інсульту. Поховали його поряд із сином.До останнього дня великий вчений вважав, що рідним він приносить смерть. Після смерті батька на російсько-японській війні загинув син Микола. Останній із п’яти синів Олександр пропав без вісти в часи УНР.
У Яківцях залишилася красуня Тамара. Мала Тамара чоловіка і двох донечок, але одразу після революції рідні виїхали за кордон. Її запам’ятали вправною вершницею з незмінною торбиною з цукерками для сільських дітей на плечі. Вона керувала маєтком, доглядала за паралізованою матір’ю.
Навіть портрет генерала Скліфосовського спричинив смерть. Коли червоні увірвались у маєток Скліфосовського, побачили портрет генерала і озвіріли. Софія Олександрівна показала папір, підписаний Леніним, про те, що на сім’ю Скліфосовського репресії не поширюються. Та революціонери були неписьменними. Вдову медика вони зарубали лопатами, доньку Тамару зґвалтували і повісили униз головою на дубі. Від красуні Тамари лишився Тамарин ліс, висаджений батьком у формі сонячних променів.
– Слухай! Яка жахлива москальська ментальність! І яка порядна людина – Микола Скліфосовський!

http://uahistory.com/topics/famous_people/9838

Метки: видатні українці, Микола Скліфосовський
15:14 11.12.2017
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Наші в Луврі: Володимир Боровиковський

4 серпня 1757 р. у Миргороді народився Володимир Боровик, художник-портретист В. Боровиковський. Його батько козак Лука Боровик – значковий товариш, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином «із малоросійської шляхти». Лука Боровиковський на імідж не дуже зважав: він однаково писався, як Боровик і Боровиковський, як Лука так і Лук’ян. Головне, гадав Лука і його дружина Явдоха, – це сім Я, тобто батько-мати та п’ятеро синів: Василь, Володимир, Іван, Петро і Дем’ян.
Лука Боровиковський з діда-прадіда жив у Миргороді, мав будинок і дві ділянки землі під Миргородом і Хоролом. Він був добрим іконописцем, писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини, автор 200 портретів сучасників (Данила Туптала), картин («Благовіщення»); грав на гуслях, уклав «Ноти церковних пісень»; свої вміння він передав синам.
Син Луки – Володимир Боровик сімнадцятирічним поступив до Миргородського полку, прослужив дев’ять років, вийшовши у відставку у званні значкового товариша, взяв до рук пензель. Він не тільки розписував церкви, а й пробував свої сили і як портретист. Це стало приводом для знайомства Володимира Боровика з В.Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше — Київської губернії. У 1787 році, коли Катерина II подорожувала півднем Російської імперії, граф Капніст залучив до декораційних робіт Володимира Боровика. Кажуть, Капніст звернув увагу імператриці на алегорії Боровика, й 32-річного художника було запрошено до Петербурга.
Переїхавши до столиці, В. Боровик поселився у друга Капніста; працював під керівництвом українця Д. Левицького та австрійця Лампі. Щоб мати замовлення, з Боровика став Боровиковським. Учитися в академії було вже пізно, але талановитий українець став академіком за «Портрет Катерини II на прогулянці», згодом – радником академії мистецтв.
Серед 200 відомих портретів роботи В. Боровиковського – портрет В. Капніста. Кругла, розміром в долоню мініатюра написана на слоновій кістці (1793). Боровиковський зобразив сум Капніста, який щойно втратив улюбленого сина.
Лувр придбав картину В. Боровиковського «Лізинька та Дашинька», 1794.

luvr
В. Боровиковський не був одружений і не мав дітей; на старості уникав спілкування, відмовлявся відповідати на листи. Втім, із збереженого листування митця із земляками довідуємося, що до кінця своїх днів залишився типовим «полтавцем», дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. І тільки батькова бандура, під яку він співав українські пісні, його інколи оживляла.
В останні роки життя Боровиковський влаштував дома приватну школу. Учнем Боровиковського був Олексій Венеціанов (батько-грек, мати – українка; сам родом із України). Незважаючи на переслідування інтриганів, жив по совісті, піклувався про своїх учнів, допомагав землякам і родичам. Та від правди життя фарби блякли, наче щось надломилося в художникові. Ліки від несправедливості, що була навкруги, шукав у мистецтві, релігії, пиятиці та каятті.
У ніч із 17 на 18 квітня 1825 року від розриву серця помер 67-річний Володимир Лукич Боровиковський. За його заповітом поховали «без лишніх церемоній». Усе майно, «состоящее в нескольких картинах, небольшом количестве книг, денег, сколько по смерти останется (всего четыре тысячи рублей) и в прочих домашних вещах раздать в помощь неімущим».
Не стало найтоншого поета сентиментального жіночого образу, але величні зразки його майстерності відкрили дорогу художникам романтизму.175px-Borovikovsky_maria_Lopukhina

Яків Полонський про портрет 18-річної графині Марії Лопухіної (з дому Толстая) роботи В. Боровиковського. Померла у 24 роки від сухот.
Она давно прошла, и нет уже тех глаз
И той улыбки нет, что молча выражали
Страданье – тень любви, и мысли – тень печали,
Но красоту ее Боровиковский спас.
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.

Автор ГАННА ЧЕРКАСЬКА

Краєзнавець, вчитель, журналіст

Метки: художник, видатні українці, Володимир Боровиковський
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Лариса Коляда
Войти
ONLINE.UA
Подписывайтесь, если вы настоящий ценитель
ONLINE.UA!
ДОБАВИТЬ В ЗАКЛАДКИ
Спасибо, но больше не показывайте мне это окно!