Сообщества

Мне подарили

12:14 20.10.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Нобелянт із козацьким корінням

Є в українській мові слово капиця – ремінь, що зв’язує бияк з ціпилном, його ще величають «свіркою», «ріпицею». Не один козак мав славне прізвище – Капиця. Діди-прадіди Петра з шляхтичів Капиць-Милевських жили на Волині, там народився батько, з українських волинських дворян Стебницьких був рід матері Ольги Ієронімівни.
Петро побачив світ 8 липня 1894 р. у Кронштадті, куди доля закинула родину генерал-майора інженерного корпусу Леоніда Капиці. І хоч із гімназії Петро Капиця був виключений за неуспішність із латини, у 1918 році він закінчив Політехнічний інститут у Петрограді. 22-річним Капиця одружився з Надією Чорносвитовою. Наступного року молодята колисали сина Ієроніма, названого на честь діда по матері. Та 1919 рік виявився чорним: був розстріляний більшовиками батько Надії, Кирило Чорносвитов, депутат Державної Думи. Перед Новим роком від іспанки померли четверо рідних: батько Леонід Капиця, дворічний Ієронім, Надійка (двох днів від роду) та дружина Надія. Петро Леонідович гірко переживав втрату і, казав, що тільки мати повернула його до життя.
KustodiyevSemenov_KapitsaВосени 1921 р. скромняга Капиця зайшов до майстерні Бориса Кустодієва і запитав, чому він малює портрети знаменитостей і чому не зображує майбутніх світил. Кустодієв зобразив молодих учених, за що отримав мішок пшона та півня. Капиця (ліворуч) і Семенов (праворуч) – обидва стали лауреатами Нобелевської премії: Микола Семенов – у 1956 р., єдиний радянський лауреат в галузі хімії , а Петро Капиця – у 1978 р.
З великими труднощами Капиця домігся дозволу на наукове відрядження до Великобританії. Там його авторитет швидко зростав: у 1923 р. він став доктором наук і отримав престижну стипендію Максвелла; у 1924-му – призначення заступником директора Кавендишської лабораторії із магнітних досліджень під керівництвом Резерфорда. У 1928 р. відкрив закон Капиці, наступного року став членом Лондонського королівського товариства. У 1930-1934 рр. Петро Леонідович був директором лабораторії ім. Монда у Кембриджі, винайшов водневий зріджувач, оригінальну установку для зрідження гелію.
180px-Rutherford_crocodileВзаємовідносини Резерфорда та Капиці складалися важко, але з часом вони стали друзями і Резерфорд пробачив знамените прізвисько «крокодил», дане йому Капицею. Українець мав якості, що робили його надзвичайно цікавим у спілкуванні: вражаюча ерудиція, глибокі пізнання в літературі та мистецтві, живе почуттям гумору. У вільний час Петро Леонідович захоплювався шахами, вигравав першість графства Кембріджшир; любив майструвати домашні речі, меблі, ремонтувати старовинні годинники.
У жовтні 1926 р. в Парижі Капиця близько познайомився з дочкою академіка Олексія Крилова Анною. Через півроку 23-річна дівчина посватала Петра Капицю (старшого за неї на 10 років). Вони одружилися та прожили разом 57 років. Капиця купив невелику ділянку землі на Хантингтон-Роуд, де побудував дім за власним планом, сам змайстрував меблі. Тут народилися його сини Сергій та Андрій, відомі вчені. Перебуваючи в Кембриджі, Капиця любив водити мотоцикл, курити люльку, носити костюми з твіду. Свої англійські звички він зберіг на все життя. У Москві, поруч із Інститутом фізичних проблем, для нього був побудований котедж в англійському стилі. Одяг і тютюн він виписував з Англії. Відносини між Капицею та радянським урядом завжди були загадковими та незрозумілими. За час свого тринадцятирічного перебування в Англії Капиця кілька разів повертався в Радянський Союз разом із дружиною, щоб прочитати лекції, відвідати матір і провести канікули на курорті. Радянські офіційні особи неодноразово зверталися до нього з проханням залишитися на постійне проживання в СРСР. Петро Леонідович ставився з інтересом до таких пропозицій, але виставляв певні умови, зокрема свободу поїздок на Захід.
У 1929 р. Капиця став членом-кореспондентом Академії наук СРСР, консультантом Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) у Харкові (саме в цьому закладі А. К.Вальтером, А.І.Лейпунським і К. Д.Синельниковим у 1935-1936 рр. було створено лінійний пришвидшувач електронів і здійснено перше експериментальне розщеплення атомного ядра).
Влітку 1934 Капиця разом з дружиною приїхали в Радянський Союз, але виявилося, що їх виїзні візи анульовані. Капиця був змушений залишитися на батьківщині, а його дружині дозволили повернутися в Англію до дітей. Капиця жив у Ленінграді разом із матір’ю у її двох кімнатах комуналки, де було багато мешканців, антисанітарія, таргани, черги в туалет. Часом відчай опановував ученим і він казав: «Мене можна заставити рити канали, будувати фортеці, можна взяти моє тіло, а дух ніхто не візьме. І якщо наді мною будуть знущатися, то я швидко покінчу рахунки з життям будь-яким шляхом, я швидше пущу собі пулю в лоб». Напади відчаю проходили, але доноси добродіїв залишалися, хоч Капиця любив говорити: «Єдине, чого я боюсь, – це лоскіт».
У 1935 р. Капиці запропонували стати директором новоствореного Інституту фізичних проблем Академії наук СРСР, але Капиця майже рік відмовлявся від пропонованого посту. Одразу після згоди вийшла урядова постанова, що передбачала сприятливі матеріальні умови для Капиці: квартира в центрі Москви з 5-7 кімнат, дача в Криму та персональний автомобіль. Сім’я Капиці оселилася на території інституту, в оселі з кількох кімнат; з холу якого сходи вели до кімнати нагорі. Наступного дня було опубліковано рішення уряду про створення Інституту фізичних проблем АН СРСР. Капицю терміново перевезли з готелю «Новомосковського» до люксу у «Метрополі». Резерфорд, змирившись із втратою свого співробітника, дозволив радянським властям купити обладнання лабораторії Капиці та відправити його морським шляхом до СРСР.
Після другої Світової війни його обрали своїм членом академії наук Данії, США, Індії. Коли ж ученого із світовим ім’ям хотіли залучити до створення атомної бомби, він відмовився й одразу став невиїзним, був усунений від усіх посад і 8 років перебував під домашнім арештом. Та упертюх продовжував наукову роботу на власній дачі. Хоч дача була власністю Петра Леонідовича, майно та меблі були державними, тому їх майже повністю вивезли. У грудні 1949 р. Капиця проігнорував запрошення на урочистості з нагоди ювілею Сталіна, за що його позбавили посади професора в МДУ.
Але світ не забував Петра Капицю: Польська академія наук, Шведська королівська АН обрали його своїм членом. У 1965 році Капиця отримав дозвіл на виїзд до Данії для отримання Міжнародної золотої медалі Нільса Бора. Там він відвідав наукові лабораторії і виступив з лекцією з фізики високих енергій. У 1969 р. учений разом із дружиною вперше відвідав Сполучені Штати. У той час було модно відмовлятися від премії Нобеля, або перераховувати премію у фонд держави. У 1978 році Петро Капиця отримав Нобелевську премію й нічого не віддав державі (поклав на своє ім’я в один із шведських банків).
За своє життя вчений написав більше 300 листів «у Кремль», чим врятував багатьох у роки сталінського терору. У 1972 р., коли влада ініціювала питання про виключення з АН Андрія Сахарова, проти виступив один тільки Капиця. Він сказав: «Аналогічний ганебний прецедент уже був. У 1933 р. фашисти виключили з Берлінськой академії наук Альберта Ейнштейна».
22 березня 1984 р Петро Леонідович відчув себе погано і його відвезли до лікарні, де діагностували інсульт. 8 квітня, не приходячи до свідомості, Капиця помер за три місяці до дев’яностоліття.

http://uahistory.com/topics/famous_people/1629

Метки: видатні люди, Петро Капиця
17:01 19.10.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Сергій Рахманінов

18 жовтня 1893 р. у Київському оперному театрі Сергій Рахманінов диригував своєю першою оперою «Алеко» (дипломна робота).
Цього ж року Рахманінов видав романси за творами Тараса Шевченка у вільному перекладі Олексія Плещеєва — «Дума» й «Полюбила я на печаль свою». Менш відомою є обробка Сергія Рахманінова української народної пісні «Чоботи» для хору а капела. Ця обробка так і не була видана, її рукопис залишається в архіві у Москві.
У 1910 році С. Рахманінов був відряджений Імператорським російським музичним товариством до Києва для ознайомлення зі станом справ у Київському музичному училищі. У своєму листі Головній дирекції ІРМТ від 19 квітня 1910 р. Рахманінов зазначав: «Оскільки моя поїздка до Києва була пов’язана з клопотанням Київського училища про перейменування в консерваторію, то одразу ж додам, що я вважаю це клопотання цілком виправданим і сам охоче до нього приєднуюся… Постановка справи в училищі таку реформу виправдовує»
У 1913 р. музичне училище було реформоване у консерваторію.

Меморіальна дошка Сергію Рахманінову в приміщенні Київської консерваторії.
Головне зображення: Худ. Костянтин Сомов. Портрет С. Рахманінова. 1925 р.

UAHistory

Метки: видатні люди, Сергій Рахманінов
21:19 08.10.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Неповторний Стефанович


Жабиний хор не дасть собі спокою,
Стави дзвенять, стави дзвенять — гудуть:
Не комишем вони, не осокою, —
Позаростали струнами, мабуть.
А місяць став і світить, як найнявся,—
Тече вогнем, спадає, як роса…
Він через те так важко й підіймався,
Що стільки срібла ніс у небеса.
Вгорі горить, палає світлоликий,
Внизу гудуть, видзвонюють стави —
І ніч пливе під п’яну музику,
Облита сріблом з ніг до голови.
Олекса Стефанович

Метки: видатні люди, Олекса Стефанович
07:45 30.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Ржалафка?

– Еті ваши «Запарожци» Рєпіна – вульґарная ржалафка бидла, – протягла Софочка. Бідака, вона не відчула, що з тилу суне моя туша…
– Ах, так! Ну, начувайся, вражино! Все ж починалося у нас, у Запоріжжі (тоді Олександрівську) у будиночку історика Якова Новицького. Один із його колишніх учнів подарував Якову Павловичу старовинну копію листа отамана Сірка, зроблену у XVІІІ ст. Новицький подарував приперчену копію своєму побратиму Дмитру Яворницькому. От і пішла гуляти копія як брехня по селу…
У 1878 р. Рєпін почув легендарний лист-відповідь Сірка турецькому султану. Він прийшов у велике захоплення, запалився думкою описати подію і почав із вивчення історії козацтва. З цією метою він звернувся до М. Костомарова. Той прочитав художнику кілька лекцій і склав карту для мандрів Іллі Юхимовичу. Навесні 1880 року Рєпін разом із своїм учнем 15-річним Валентином Сєровим об`їхав все Запорожжя. Вони побували на дніпровських порогах, на Хортиці, де знайшли старовинні ґудзики, бляхи, гроші, іржаві шаблі. Доволі довго художники жили в Олександрівську. За цей час Валентин Сєров виконав ескіз «Запорожець мордується з конем». Потім відвідали Чортомлик, Капулівку, Покровське, Грушівку, Старі Кодаки. Рєпін так захопився козаччиною, що ескіз із незначним епізодом переріс у зображення національного характеру українців. Художник відкрив для себе, що лист – не набір вульгаризмів, а гідний вчинок нескореної нації. Рєпін дізнався, що за Сірка турки завоювали цілу Європу, 36 держав підкорилися Сяйній Порті. Їх усі боялися! І тільки козаки висловили спротив загарбникові і пригрозили, що дадуть жорстоку відсіч, якщо посміє рипнутися на нашу землю. Лист моментально розійшовся Європою, перекладався на всі можливі мови. Той лист змінив хід історії цілої Європи!
Сміх став головним героєм картини. Це сміялися люди горді, нескоренні. Рєпін писав Стасову: «Ніхто в світі не відчуває так волю, рівність і братерство. Все своє життя запорожці залишалися вільними й нікому не корилися. Нехай це буде глумлива картина, я все-таки напишу…» Ілля Юхимович під час подорожі 1880-1881 рр. почав робити попередні замальовки (альбом «Малоросійські типи»). Коли в літературному журналі «Північ» у 1886 р. надрукували один з ескізів під назвою «Хохол», Рєпін звернувся до гравера В. Мате, щоб той передав редактору журналу П. М. Гнедичу, щоб він не змінював написів під його творами на ті, які неправильно відображають назву народу й принижують його національну гідність. Так це було в ті часи, в імперії, а сьогодні на Запоріжжі я не раз чула: «Я сам хахол, а мови нє знаю!»
У лютому 1886 р. у Петербурзі Ілля Юхимович познайомився зі своїм земляком-чугуєвцем – професором Яворницьким, вони подружилися, стали побратимами і листувалися 44 роки. Якось Рєпін зважився показати козацькому літописцю свою роботу.
– Глянув я на цей ескіз,— казав Яворницький,— і сам зайшовся сміхом! Святе діло ви робите, любий Ілля Юхимовичу. Пишіть велику картину!
Цей олійний ескіз Рєпін подарував Яворницькому.
– Тепер, Софочко, згадаймо, хто позував Рєпіну, а ви скажіть мені, хто з них бидло? Ось могутня шия генерала Алексеєва, правнука гетьмана Данила Апостола. Для образу Сірка позував Драгомиров – генерал, герой Шипки. Журналіст Гіляровський (згадайте його «Москва і москвичі»!) та Рубець – професор, нащадок Полуботка позували для Бульби. Писар – професор Яворницький, біля нього бурсачок – художник Мартинович, Остап Бульба з пов’язкою – художник Кузнецов, його брат Андрій – син Тарнавського. Стравінський – співак, Тарновський Василь – осавула, знаменитий Ціонгловський – грюкає кулаком товариша. На одному варіанті син Репіна Юрій – у лівому куті.
– Да уж, ізвєніте, с бидлом я пагарячилась.
– Даруйте, я змовчала про рудого Нікішку – дуже питучого качанівського кучера, який показує рукою. З простого люду на переправі Олександрівська Рєпін змалював лоцмана (біля судді).
1891 року за полотно цар Олександр ІІІ дав великий аванс. 26 жовтня 1892 р. Рєпін написав Яворницькому: «Дорогий Дмитре Івановичу! «Запорожців» моїх три дні тому купив цар. Ура!». За 35 тисяч рублів імператор купив картину для Російського музею Санкт-Петербурга.
Слава «Запорожців» облетіла всю Росію, перейшла кордони імперії. Картина мала великий успіх на виставках у Чикаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі. У 1893 р. у Мюнхені перший варіант картини одержав золоту медаль. Коли твір побачив Гійом Аполлінер, він спитав у свого побратима, українського скульптора Олександра Архипенка: «Чого це вони так регочуть?» А дізнавшись, закричав: «Та це ж Рабле! Це ж раблезіанський гумор!» І написав одну з найкращих своїх поезій «Лист запорожців до турецького султана».
От Вам і одночасний сміх поляка й українця над поневолювачем. Автор геніальних «Запорожців» – “великий російський художник” Рєпін від народження і до смерті був українцем. Автор вірша «Запорожці пишуть листа турецькому султану» – Гійом Аполлінер, французький поет польського походження. Російський поетичний переклад вірша Аполлінера Д.Шостакович використав у своїй Симфонії № 14, частина 8.
Ты преступней Вараввы в сто раз.
С Вельзевулом живя по соседству.
В самых мерзких грехах ты погряз.
Нечистотами вскормленный с детства,
Знай: свой шабаш ты справишь без нас.
Рак протухший. Салоник отбросы,
Скверный сон, что нельзя рассказать,
Окривевший, гнилой и безносый,
Ты родился, когда твоя мать
Извивалась в корчах поноса.
Злой палач Подолья, взгляни:
Весь ты в ранах, язвах и струпьях.
Зад кобылы, рыло свиньи,
Пусть тебе все снадобья скупят,
Чтоб лечил ты болячки свои.
Відомо, що Рєпін робив кілька варіацій сюжету. Третьяков за таку ціну не зміг придбати картину, тому його галерея задовільнилася олійним ескізом, купленим у Яворницького. Третій (не закінчений) варіант полотна має Харківський художній музей.
На отримані кошти Рєпін придбав собі маєток поблизу російської столиці. Скупенький художник приїздив до Петербурга дуже рано, бо вдосвіта трамвайний квиток коштував 5 копійок, а вдень – гривеник. Його дружина-вегетаріанка готувала до столу тільки трави, тому гості їздили з своїми харчами і таємно споживали їх.
Українці одразу почали досліджувати епохальне полотно: обговорювали геть усе: і кольори прапорів, і дрібнички козацького побуту (чому козак-картяр оголений?). Професор психології Київського університету Іван Сікорський, батько відомого авіатора, уклав атлас сміху за картиною, визначив його види:
1. вульгарна посмішка;
2. гірка усмішка осавула (В. Тарновський);
3. дебелий сміх, готовий вилитися в добру бійку;
4. добродушний сміх;
5. дурнуватий сміх (дегенерат із малою головою і відстовбурченими вухами);
6. простуватий сміх (у загумінкового, дебелого субєкта);
7. здоровий сміх у товстуна Рубця;
8. зубоскальський сміх;
9. превеселий сміх;
10. простодушний сміх;
11. тонка іронія (у суб’єкта з розумом);
12. єхидна посмішка (у людини «собі на умі»);
13. саркастична посмішка;
14. усмішка роззяви.
Картина надихнула українського письменника Володимира Малика на створення пригодницько-історичної тетралогії «Таємний посол».
У 1975 р., у період літератури зціплених зубів, Микола Сом вибухнув етюдом «Сміх»:
Чого сміюся? А того сміюся,
Що я нікого в світі не боюся!
Сміюсь над горем, регочу над лихом
І навіть плачу неповторним сміхом.
Це я злякав турецького султана,
Це я вночі залоскотав тирана.
Я вибухав – і падали, мов тріски,
Живих мерців пихаті обеліски.
Є люди злі. В них зуби, наче ґрати.
Бажання їх – мене замурувати.
Згинь, пропади, зійди з очей, нудота!
Я – вічний сміх. Така моя робота.

http://uahistory.com/topics/famous_people/8790

Метки: видатні люди, Ілля Рєпін
08:59 24.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Соломія

Батьки і природа створили генія земної краси з профілем античної богині, а Всевишній добрав голос із найдовершеніших регістрів райських октав. Найкраща наша співачка побачила світ 23 вересня 1872 р. на Тернопіллі у с. Білявинцях. Її татусь – о. Амвросій, священик, закоханий у книги, а неня Теодора – красуня, дочка поета Григорія Савчинського. Дітей було, як макового зерня: шість дівчат і двоє хлопців, тому татко учив їх самотужки. Соломія не ходила до школи, вона всотувала від батька любов до книг і музики, співала у сільському аматорському хорі. Одинадцятилітньою мала перший прилюдний виступ у Тернополі у складі хору «Руська бесіда».
І коли Соломію побачив Зенон Гутковський, син батькового друга, він закохався і заслав сватів. Родина погодилася на шлюб, відбулися заручини, розіслали офіційні запрошення на весілля. Зенон не приховував, що ніяких співав, фортепіано його дружина не буде знати. Якось він сказав, що не відрізняє шопи від Шопена. Соломія вислуховувала все і зрештою, на питання:
– Які обручки купити?
Відповіла:
– Ніякі.
Поповзли чутки, до дівчат Крушельницьких не ризикували свататися. Хоч панянці не личило ставати акторкою, але тато погодився і повіз дочку до Львівської консерваторії. Навчалася вокалу у Валерія Висоцького, Олександра Мишуги. Сонячна, усміхнена Соля познайомилася з доктором медицини Ярославом Окуневським. Елегантний, високий красень у пенсне був на 14 років старшим за неї. Вони бачилися знову і знову, блукали вулицями Львова, в них вирувало тепло бажань. Ночами вона довго не могла заснути, все думала: «… без праці жити не можу, але і жити мені хочеться, тобто ужити всього на цім світі… як погодити ті дві крайності…». Коли ж вранці вона збилась, виконуючи арію, чим викликала гнів професора, то більше не дозволила дати волю почуттям. Соломія погодилася з тим, що їй написав М. Павлик: «… Ви маєте пронести славу нашої пісні… До дітороддя є мільйони, а велика співачка Соломія Крушельницька — одна».
Та ще десять років Славко жив коханням: ходив на її концерти, купував їй найкращі букети, зберігав газети зі статтями про Солю.
На її першому концерті був Франко. Після дебюту в опері Доніцетті «Фаворитка» Фауста Креспі запросила Соломію до Мілана учитися. Незабаром зеленоока українка мала успіх у Мілані, Кракові, Південній Америці. У Чилі на знак найвищої пошани до її таланту у театрі випустили білих голубів. Про унікальне явище в світовому оперному мистецтві писали усі газети.
Вона напружено працювала: сила волі і дисципліна у всьому; режим: прокидалася, займалася гімнастикою, прогулянка, сніданок, 5-6 годин занять, вивчала ролі, співала на восьми мовах. Після обіду, а Соломія обмежувала себе в їжі, знову прогулянка. Увечері пила ледь підсолоджений чай. Давала сольні концерти, де були українські народні пісні, романси Миколи Лисенка. З ним Соломія листувалася багато років, Микола Віталійович подарував їй три романси «Я вірю в красу», «Не забудь юних днів», «Хіба тільки рожам цвісти». При щільному гастрольному графіку Крушельницька обов’язково на день народження Шевченка виступала у Львові, віддаючи увесь гонорар на підтримку української преси. У Львові в 1903 р. вона придбала триповерхову кам’яницю, побудовану в 1884-му році за проектом Якуба Кроха. Сюди, на другий поверх, перебралася родина Крушельницької після смерті тата, а перший і третій поверхи займали орендарі, які щомісяця сплачували чинш, що покривав витрати домовласників.
Планета шанувала Валькірію-Соломію. І раптом… ніжна, тендітна Батерфляй на 180 см. З цим японським метеликом у Крушельницької було багато пов’язано. Справа в тім, що маестро Пучіні, у якого була дружина, діти, на роль Батерфляй запросив чудову співачку Розіну Сторкіо й опера блискуче провалилася. Тоді композитор звернувся до Соломії: «Тільки ти можеш виконати роль Батерфляй. Благаю тебе, погодься!» Вона пішла на ризик, відкрила Батерфляй і світ визнав шедевр Пучіні. Її викликали на біс 17 разів під час прем’єри. Композитор назвав Соломію найпрекраснішою, найчарівнішою Батерфляй. Рівно сто разів вона виконала цю роль, а потім повідомила маестро про відмову.
На сценах світу Крушельницька не мала рівної, її сопрано на три октави підкорило планету. Коли країна срібла відзначала своє століття, гімн Аргентини виконувала Соломія. До неї часто сваталися багаті та знатні особи, але від чужого злота, під очима болото, – казала співачка. Одного разу до неї приїхав аптекар Іван Білинський, перша особа при дворі короля Єгипту. Українець, який матеріально підтримував Лесю Українку. Закоханий Іван залишився довічним другом, посилав подарунки, гроші для роздачі талановитим молодим українцям. Вона виступала в Одесі. У Петербурзі вона давала концерт для царської родини. Цар запитав: «Якою мовою Ви співаєте?» «Мовою мого народу, українського народу». Польські студенти за те, що вона підкреслювала свою українськість, мали намір влаштувати їй котячий концерт.
Куди б не їхала Крушельницька, її супроводжував адвокат Чезарре Річчіоні, мер м. Віареджо. Він запалив її вогнем власного кохання. Вони одружилися 10 липня 1910 року в Буенос-Айресі, де в той час виступала 38-річна Соломія…На березі моря вони мали триповерхову хатинку, наповнену щастям взаємного кохання і поваги.
З 40 років Соломія працювала тільки як камерна співачка. У 57 років королева сцени дала свій прощальний концерт. Тоді світ почув її кредо: «Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: зі співом на вустах». В Італії заснували золоту, срібну і бронзову медаль її імені для щорічних конкурсів «молодих соловейків».
Напередодні другої світової Крушельницька востаннє почула слова чоловіка «Соло міа, моє сонце». Вдова приїхала до сестри у Львів, там вона зламала ногу у стегні, довго прохворіла і не змогла втекти від «визволителів». А для «товаришів» пані у капелюшку та білих рукавичках була чужорідним тілом. Їй із сестрою надали чотири кімнати на другому поверсі власного будинку, а саму кам’яницю націоналізували.
Соломія Амвросіївна не отримала радянського громадянства, поки не написала заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі. Віллу відразу ж продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.
Тільки у 1951 р. Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 р., за місяць до кончини, С. Крушельницька отримала звання професора. У її репертуарі (а у Львові вона продовжувала виконувати вкраїнські пісні), незважаючи на натяки спецслужб, не було жодного твору про партію, Леніна чи Сталіна.
Мала Соломія сестру Ганну, яка за потенційними здібностями могла перевершити співачку. «Випадково» сама Соломія зробила її божевільною, зруйнувавши її мрію про кохання, бажання мати дітей, зламавши її життя. З сестри не вийшла жриця мистецтва, а Соломія свій гріх несла як хрест: не віддавала сестру до богадільні. Страждаючи від раку горла, перемагаючи біль, не кричала, щоб не спровокувати нападів у сестри. Так і померла ця сильна 80-річна жінка з кулаком у роті, щоб не налякати сестру.

http://uahistory.com/topics/famous_people/9174

Метки: видатні люди, Соломія Крушельницька
17:14 18.08.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Майк Йогансен: "У царстві тіней буду розмовляти українською..."

Хлопчик із химерним іменем Майк Йогансен народився 28 жовтня 1895 року у Харкові. Батько його Гервасій Йоганнсен (прізвище писалося з подвоєнним Н) – небагатослівний викладач німецької мови, його дід – волосний писар із с. Екау недалеко Мітави (Латвія). Не кохання поєднало батьків: просто татко не хотів іти до армії, тому спішно одружився, завів дітей. Взаємоповага, піклування про сім’ю породили кохання.
Мати Михася Ганна Федорівна Крамаревська (звідси псевдонім поета – М.Крамар) заворожувала дітей оповідями про славних старобільських пращурів-козаків. Серед них козак Грицько Скараний 12 разів тікав із турецької неволі. У полоні познайомився з Мігелем Сервантесом, втікачі стали побратимами. Загинув Грицько, посаджений на криваву палю. Його син, теж Грицько, пішов рятувати батька, а звільнив із турецької неволі Андреа, рідну сестру Сервантеса. Іспанка вийшла заміж за визволителя і зажила в Україні.
Літературознавці з «компетентних органів» цікавилися «німецькістю» прізвища Майка Гервасійовича, навіть пропонували змінити. Майк Йогансен же ніколи не йшов на компроміси, у анкетах, зазначаючи національність, тупо писав – німець.
У родині було четверо дітей: два хлопчики та дві дівчинки, усім їм початкову освіту давав батько. Майкові татусь загадував читати «Фауста» Гете в оригіналі. Михась мріяв про подорожі, вивчав мови, знав усі мови Європи. Свій перший вірш написав, ні, вирізав ножем на дверях льоху. То був твір німецькою мовою про старість і смерть. У «Автобіографії» Йогансен писав, що в гімназії учив тільки математику, знання з інших наук давало читання книжок. Уже у гімназії уклав збірку із поезій німецькою та російською мовою й усі купно спалив. Не пив, не курив і не знав жінок. Обожнював футбол, хоч був невисоким і слабосилим.
Вперше українською завіршував студентом Харківського університету. Готуючись до випускних іспитів, Майк переїхав учителювати до Полтави, де прожив у неопалюваній хаті сувору зиму. На час закінчення вишу (1917) він володів англійською, німецькою, французькою, знав старогрецьку й латину, скандинавські та слов’янські мови. Українською Йогансен почав писати з 1918 року, коли згасла надія на державність.
У час першого «голодомору інтелігенції України» (1918 – 1922) Майк разом із батьком саджали лушпиння картоплі, тільки цим і живилися: троє із шести (батько, брат і сестра) померли, тому й виткалися гіркі слова:
Сій же.
Пазурями землю копай,
Лушпайа
Сій бараболі –
Ще карам не край,
Ще боротись довго за волю.
1921
Втім важкі часи не завадили поетові одружитися, присвятити коханій першу збірку «Д’горі» (1921) і скласти колискову для сина Віктора.

Згодом Майк зняв присвяту в усіх наступних виданнях, а син жив із бабусею, Ганною Федорівною Йогансен. Освіту Майк мав енциклопедичну, невпинно поглинав нові знання та інформації, про Йогансена говорили: «з Майка був до біса здібний лінгвіст, але стільки ж обдарований він був і для сприйняття технічних знань… в той же час будучи пристрасним спортсменом майже з усіх видів спорту». Особливо любив полювання, теніс, більярд і романчики з художницями. Мисткиня Алла Гербурт стала його другою дружиною.
Народилася вона 27 грудня 1901 року в Харкові в сім’ї інженера-технолога, професора Харківського технологічного інституту Вікентія Гербурта-Гейбовича. Батько походив із польської шляхти, мама — з родини сільського вчителя. У Харківському художньо-промисловому інституті Алла Гербурт навчалася в класі Івана Падалки. Коли вони познайомилися, Алла української мови не знала, листувалися вони російською мовою. Згодом дівчина почала писати дитячі твори та ілюструвати їх. Йогансен кожного року видавав по збірці поезій, започаткував «химерну прозу» своїм романом «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», повістю «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію», який ілюструвала дружина; став засновником вітчизняного нарису, а ще… написав праці з теорії літератури, уклав граматики і словники, переклав із усіх європейських мов; брав участь у складанні українського правопису 1928 року. На мовній конференції з прийняття правопису Йогансен оголосив доповідь про те, щоб бути далі від Кремля, від зросійщення, треба українцям перейти на латинку. Цей виступ – заявка на розстріл. Відчуваючи тінь залізних крил мертвого крижня сталінізму, у розпалі атеїзму і виховання павликів морозових, Майк написав:
Гей, єднайтесь, пацани усіх країв,
Утріть носи собі й своїм батькам…
Ви знаєте, хто ми й чого вам треба,
Не ждіть батьків і матерів,
Наплюйте теж на нагороду з неба.
Нарешті Майк мав власне (хоч кооперативне) житло: 3 кімнати (без кухні) у будинку «Слово». Алла хотіла дітей, Майк, був проти, але 15 серпня 1929 року у них народився син Гайочок. Жити б, любити б, але Алла закохалася у Михайла Бойчука. Обоє одружені, мали дітей, але кохання сильніше. Майк дуже переживав розрив з Аллою. У січні 1936 р. писав своєму другові Миколі Бажану в Київ: «З жінкою розійшлися ми остаточно. Так сказать, назавжди. Жаліти мене не треба. Я не з таких, кого жаліють. Я курю». Переживав, що Бойчук не пішов із родини, що Алла очікувала дитину. 25 листопада 1936 р. Бойчука арештували, а 10 грудня в Алли Гербурт народилася дочка, яку вона назвала на честь матері Михайла Ганною. Тоді Йогансен знайшов собі забавку: як запеклий мисливець, він у квартирі голосно сурмив, бігав разом із собаками, набивав набої, готуючись до полювання. А жив над Тичиною і той не дуже радів «полюванню». Зрештою, вони з Тичиною помінялися квартирами. А ще Майк одружився втретє. Йогансен писав:
Ах, життя моє – кругле, як м’яч,
Пружне й палюче – як любов.
Палай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.
Майк був одним із трьох найкращих харківських більярдистів і став королем більярду, тому мав позачерговий безкоштовний вхід до клубу у Харкові. А сталося це так. У день відкриття письменницького клубу більярдистів бажаючому треба було зіграти в американку «на викидку»: той, хто переграє В. Маяковського, оголошувався королем більярду. Маяковський переграв усіх бажаючих. Володимир Сосюра вибіг із клубу зі сльозами на очах і наткнувся на Майка Йогансена. Щирий безпосередній Володька поплакався другові.
У цей час Маяковський запропонував фору в чотири кулі, але бажаючих встати на ґерць не було. І раптом зайшов Майк Йогансен. Він відмовився від фори і запропонував битися на рівних. Домовилися грати на ганьбу з контрою: якщо в перших двох партіях трапиться нічия, грати третю. Кинули монетку, починати випало Йогансену. Він вдало розбив пірамідку і почав заганяти кулі в лузи. Ніхто не наважувався розмовляти, чути було лише стукіт кия. Маяковський спокійно пив пиво «Нова Баварія» з солоними сухариками. Йогансен виграв партію.
Маяковський не розраховував зустріти гідного суперника. Він примружився, прицілився, розбив пірамідку і теж зіграв блискуче – жодного удару для Йогансена. Виграш мала вирішити контра. Маяковський починав третю партію. Він замовив ще пляшку пива, запропонував партнеру випити, але Йогансен відмовився експромтом:
«Хто шукає сили в «Новій Баварії»,
тому загрожують аварії».
Маяковський впевнено розпочав вирішальну партію і раптом … промазав! Йогансен схопив кий і відігрався. Однак на четвертій несподівано помилився. Тепер уже відігрався Маяковський. Після кількох взаємних відіграшів Йогансен поклав ще дві кулі і виграв. Майк у захваті стрибав навколо столу і щось вигукував, але, пам’ятаючи про закони гостинності, запропонував партнеру реванш.
Гра була на ганьбу, тому поет-трибун заліз під більярдний стіл, звідки голосно і виразно продекламував пушкінську «Пташку божу». До речі, за спогадами Гнєдича саме в Україні О. Пушкін почув вираз «ластівка «пташка Божа».
Так Майк Йогансен став королем більярду.
Микола Шеремет назвав Йогансена «останнім із могікан» романтизму і виніс вирок: «Ми вважаємо за злочин і реакційність писати такі вірші сьогодні». Слово «злочин» сказано – і мертвий крижень злапав творця.
Пізньої ночі 18 серпня 1937 р. у харківській квартирі на вул. Червоних письменників, 5 було арештовано Йогансена, як «члена антирадянської, націоналістичної організації, яка прагне шляхом терору й збройного повстання відірвати Україну від Радянського Союзу». На допитах поет нікого не топив, не приховував своїх поглядів: «я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист, що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади». 28 жовтня Майк мав відзначати 42 роки, у переддень 27 жовтня «на честь 20-ї річниці Великої революції» Майка Йогансена розстріляли. «У царстві тіней буду розмовляти українською,» – сказав Майк перед розстрілом.

http://uahistory.com/topics/famous_people/7050

Метки: видатні люди, Майк Йогансен
14:21 19.11.2017
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Лев Лагоріо

Читаю, дивуюсь скромності московитів. «Лагорио Лев Феликсович (9 декабря 1826 — 17 ноября 1905) — один из самых известных русских маринистов».
Лев Лагоріо народився в Феодосії 9 грудня 1826 р. в аристократичній генуезькій сім’ї. Його батько Фелікс Лагоріо (1781—1857), купець, негоціант, масон, віце-консул королівства Обох Сицилій (неаполітанський підданий).
Малювати море, кораблі хлопчик почав дуже рано. 13-річним Лев потрапив до майстерні свого земляка Івана Айвазовського, став його першим учнем. Закінчив Феодосійську гімназію.16-річним юнак за сприяння губернатора Таврії А. Казначеєва, поступив до Імператорської Академії мистецтв, де навчався коштом герцога Максиміліана Лейхтенберзького у пейзажному класі М.Воробйова. Його учителями були А. Зауервейд і М. Воробйов, потім Б. Віллевальде. Народженому в Феодосії юнакові подобалося зображувати море,тому він здійснив мандрівку на військовому фрегаті «Грозящий», а через рік на власному човні плавав Фінською затокою.
У 1850 р. Лагоріо закінчив Академію мистецтв із великою золотою медаллю та званням класного художника I ступеня, що давало право на пенсіонерську поїздку за кордон. Отут і виникло питання російського громадянства, якого Лагоріо не мав. Саме з цієї причини його відправили на Кавказ «для написания тамошних видов».Один із його кавказьких видів купив імператор Микола I. За два роки Лев Лагоріо отримав громадянство і виїхав за кордон. Упродовж семи років він жив і писав у Франції, Італії, Швейцарії, Голландії, був на батьківщині предків. В Італії художник виробив власний почерк, зображуючи незвичайні сторони пейзажів, надаючи цікавості та новизни картинам. Він привіз 30 полотен. «За особливе мистецтво та пізнання в мистецтві» за картини «Фонтан Аннібала в Рокка-ді-Папа біля Рима», «Вид Капо-ді-Монте в Сорренто», «Вид Понтійських боліт», минаючи звання академіка, Лагоріо отримав звання професора пейзажного живопису. Визнання художника академією сприяло популярності майстра серед столичних вельмож. Він отримував замовлення на пейзажі, портрети, але не розбагатів на цьому, бо працював дуже прискіпливо, повільно.
Л. Лагоріо. Український пейзаж. 1862 р. Дружив Лагоріо з нащадком гетьмана Кирила Розумовського – Левом Жемчужниковим.Л. Лагоріо. Козачий роз’їзд. 1874 р. Лев Жемчужников та його друг Лев Лагоріо разом із Олександром Бейдеманом створили «уявний» «портрет» Козьми Пруткова. Разом друзі подорожували Україною.Л. Лагоріо Козаки переходять річку. Два Леви плідно працювали у Стеблеві: вони замалювали красуню липу, флігель і майстерню, де жив і працював Т. Г. Шевченко.
Тоді ж прийшов час кохання та одруження з українкою славного полковницького козацького роду Оленою Лубни-Герцик. У них народилася співуча донечка Ольга, яка згодом закінчила Петербурзьку консерваторію, співала в Маріїнському театрі. Від того часу Лагоріо з родиною кожне літо проводив у Криму, в своєму будинку та майстерні в Судаку. Був кореспондентом у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр., залишив полотна цих драматичних подій.
Крим, неповторний дух Таврії став основною темою митця; перший учень Айвазовського став представником кіммерійської школи живопису. Лев Лагоріо написав серію картин, що зображують міста Криму, України, — «Алушта», «Золотий Ріг» відомі скелі Симеїза — скелі Монах, Діва та Кішка. З роками почало здавати здоров’я, тому художник змінив оксамитові пензлі на ніжну поезію акварелі. На двох акварельних листівках Лев Лагоріо показав знамените Ластівчине гніздо.«Ластівчине гніздо в Криму біля Ай-Тодора» (1901) увічнило напівзруйновану будівлю дерев’яної дачі на скелі, що належала генералові, важко пораненому в час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. На другій листівці зображена дача третьої володарки скелі – москвички Рахманової. За цей час дачу перебудували; вона стала білосніжною з червоною черепицею. Художник радів, що і в Криму є споруда подібна до знаменитого будинку Торквато Тассо, в Сорренто.
Радісно було, що в родині цікавилися живописом: дві дочки двоюрідного брата Олександра Лагоріо (відомого петрографа) брали у Лева Феліксовича уроки живопису. Згодом вони стали професійними художницями: Аделаїда (1886-1976) мініатюристкою, Марія Ісцельонова (Лагоріо) (1893 – 1979) художницею-реставратором.
Помер 77-річний Лев Лагоріо 17 листопада 1905 р. в Петербурзі.
Феодосійський краєзнавчий музей має назву «Дім Лагоріо».

http://uahistory.com/topics/famous_people/9611

Метки: видатні люди, Лев Лагоріо
11:09 14.11.2017
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Герой оди Котляревського

– Так, кажеш помер Іван Петрович на сімдесятому році? А написав усього три твори? – приступає до мене Хомівна.
– Якщо бути точною, не три, а чотири, – знехотя відбиваюсь.
-І що це за четвертий твір? Чому не знаю?
– Бачиш, 1804 року Іван Котляревський написав «Пісню на Новий 1805 рік пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну».
– Ага, таки цьомкнув «туфлю папі», поклонився ліжкопартнеру, пробач, спонсору!
– Яка ж ти, сусідонько, радикалка! Рід Куракіних походить від литовського князя Гедиміна.
– А це ж «брильянтовий князь»? Той, який своєю золотою каретою, брильянтовими ґудзиками доводив до екстазу Париж?
– Ні, Хомівно, то Олександр Куракін, рідний брат Олексія.Так він виховувався разом з цесаревичем Павлом Петровичем, майбутнім імператором Павлом. Він, вічний холостяк, змальований нашим Володимиром Боровиковським.
– Олексій Куракін – прототип героя роману “Війна і мир” князя Василя Куракіна. Олексій Борисович був генерал-губернатором Гетьманщини (1802—1807).
Разом із дружиною Наталією (уроджена Головіна)цей гордий фаворит двох імператорів любив дарувати людям добро. Без фальшивих промов і перерізання стрічечок він вкладав власні кошти у справи, наприклад, такі:
– відкриття «будинку для виховання бідних шляхтичів» у Полтаві, де навчалися майбутній математик М. Остроградський і художник А. Мокрицький, а на посаді наглядача з 1810 по 1835 рік тут працював Іван Петрович Котляревський;
– перших гімназій у Полтаві та Чернігові, першого технічного училища в Чернігові;
– генерал-губернатор у 1805 році створив у Полтаві теплицю, яка нагадувала сонячний колектор для нагріву води, але всередині були рослини та робоча зона. Там вирощували лікарські рослини для забезпечення ним же відкритої державної аптеки в Полтаві;
– будівництво каналу на р. Остер;
– створення в Полтаві міського саду, частину якого генерал-губернатор отримав від Семена Михайловича Кочубея, а іншу — купив сам і подарував місту.
– Слухай, так цей князь скільки зробив для народу, що заслужив оду… Нам би таких.

джерело

Метки: видатні люди, Олександр Куракін
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Лариса Коляда
Войти