Сообщества

Мне подарили

13:25 21.09.2018
Галина Костюченко оставила комментарий к записи Цитата дня
*OK**WRITE*@}->-@}->-@}->-
13:06 21.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Цитата дня

Метки: цитата дня
10:05 20.09.2018
Галина Костюченко оставила комментарий к записи Яблука Симиренка
*OK**WRITE*@}->-;-)
08:15 20.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Усмішка

Світлина від Баба і кіт.

Метки: усмішка
19:13 19.09.2018
18:15 19.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Яблука Симиренка

29 грудня 1891 р. народився Володимир Левкович Симиренко, український учений-садівник, селекціонер, помолог, один із перших агроекологів.
Його батько Левко Платонович Симиренко. успадкував усе краще в родині. З дитинства закоханий у батьківський сад, мріяв стати біологом. Левко закінчив гімназію Одеси, де уславився любов’ю до природничих наук, віртуозною грою на роялі та прекрасним голосом. 1873 року він став студентом Київського університету. На жаль, пильна увага поліції до народовольця змусила Симиренка перевестися на навчання до Одеси, а там після обшуку, реквізиції власної бібліотеки й листування уже під конвоєм складав випускник іспити. Далі висилка у маєток батьків, знову – трус і Лук’янівська тюрма Києва. А звідти 1879 року українця чекав шлях на білі ведмеді.
Уже в дорозі Симиренка догнала звістка про надання йому ступеня кандидата природничих наук. На чужині, у Красноярську, козакові пахли яблука. На замовлення золотопідприємця Кузнєцова Левко Симиренко розвів оранжереї, де плекав виноград, ананаси, троянди, орхідеї й камелії. Вперше в Сибіру український учений почав вирощувати покривні карликові сади. Симиренком було закладено у Красноярську парк, що і сьогодні є прикрасою та гордістю міста.
Прийшла вістка, що страчено зятя Семена Яхненка – Андрія Желябова, що обидва городищенські заводи були продані на злам (вони знаходилися на орендованій землі). Вартові закону не залишали вченого в спокої. Його звинуватили у приналежності до групи “Червоний хрест” і на рік запроторили до камери-одиночки, там Левко захворів на тиф і мало не переставився. Згодом його на два роки вислали до Іркутської губернії, де він зустрів свою долю: польська революціонерка Арнольда Грушевська стала дружиною Симиренка. Молоді переїхали на висилку до Курська і, нарешті, у рідний Мліїв під гласний нагляд поліції.
Тут Левко Платонович заклав найкращий не тільки в Росії, а й у Європі маточний колекційний сад і школу садівників. Сюди приїздив Чехов і скупенький Антон Павлович отримав чималу колекцію троянд для своєї дачі в Ялті. Імениті сановники, члени царської родини зверталися до Левка Симиренка за порадами. Мліївський сад нараховував 900 сортів яблунь, 839 – груш, 350 – вишень та черешень, 165 – аґрусу, 84 – слив, 54 – горіхів, 36 – жорделів /абрикосів-дичок/, 115 – броскви /персиків/ і 937 – троянд. Тут Левко разом із братом вивів сорти яблунь Ренет Симиренка, присвячений пам’яті батька; Пепін Рібстон, Ренет Баумана. Найпершими помічниками Симиренка були його дружина, обидва сини, дочка. Коли вченому дозволили виїздити за межі маєтку, він вивчав сади Криму, Кавказу, що дало матеріал для книги “Кримське промислове плодівництво”. Досліджуючи помологію, науку про сорти плодових і ягідних культур, Симиренко видав унікальний тритомний підручник «Помологія», заснував новий виробничий напрямок цієї науки. 1894 року Французьке помологічне товариство вручило Левку Платоновичу найвищу нагороду – Велику Золоту медаль, а наступного року обрало своїм почесним членом. 1916 року Московська академія звернулася до вченого із пропозицією очолити там кафедру, але Симиренко відмовився працювати на чужині.
А далі – у рамках зачистки України від її еліти у 1919 р. у Києві за загадкових обставин загинули молодші брати Левка Платоновича – Микола й Олекса. І як тут не згадати долю Миколи Леонтовича!? У Різдвяну ніч 1920 року, коли вчений писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного Левка Симиренка в його власній хаті. Після пострілу вбивці увірвалися через вікно до кімнати, зняли з умираючого вченого куртку, перевернули усе догори дном, імітуючи крадіжку. У селі були відомі імена злочинців, але ніхто їх не переслідував і дожили вони до глибоких літ.
Одразу ж більшовицька влада націоналізувала хутір, сади, школу. Було знищено архів генія садівництва, його ділова документація, бібліотека. 28-річний Володимир Левкович заступив батька.Він навчався в Києві у гімназії на вул. Коцюбинського, 12; випускник сільськогосподарського факультету Київської політехніки – очолив Мліївську дослідну станцію. Згодом став професором Уманського сільгоспінституту, 1930-го року – організатором і директором Українського науково-дослідного інституту південних плодових і ягідних культур /першого в Союзі/.
Володимир Симиренко мав конфлікт із Мічуріним, тому один із московських мічурінців доніс на українця. У цей час сімя жила в Китаєвому. Напередодні Різдва влада влаштувала ніч трусу, знищила унікальну наукову бібліотеку, родинний архів. Володимир Симиренко 1933 року він був арештований за участь у «антирадянській шкідницькій організації» і провів одинадцять місяців у камері смертників.
Листопад 1933 — кінець грудня 1937 — перебував у Херсонській виправно-трудовій колонії.
1938 — заарештований утретє. Постановою генерального прокурора НКВД СРСР від 2 вересня 1938 року 47-річний професор засуджений до страти через розстріл. Присуд виконано в ніч з 17 на 18 вересня 1938. Місцем поховання В. Симиренка вважається урочище «Солянка» в міській зоні Курська.
Радянська влада ненавиділа Симиренків. На Платоновому хуторі у 1858 р. родина побудувала Свято-Троїцький храм. Біля храму – родинне кладовище. Поховання зрівняли з землею; з храму зробили будинок культури; сцена постала на місці поховань родини. Біля огорожі могила Левка Симиренка, навпроти неї поставили туалет.
Циркуляри влади заборонили пропагувати симиренківську школу садівництва; праці Симиренків вилучалися з видавництв і бібліотек; ренет Симиренка повеліли іменувати “Зеленка Вуда”; цвинтар і родинна церква у Млієві, поховання на Аскольдовій могилі були сплюндровані.
Та яблуко від яблуні недалеко котиться… Дружина Володимира Симиренка, Марія Демидівна, забрала сина й дочку, ховалася по селах, потім пішки добралися до Західної Європи, перебували у таборах інтернованих. Доводилося жебракувати. У Бельгії та Франції їх врятувало прізвище. Діти одержали в Європі престижну високу освіту.
Доля закинула Олексу Володимировича до Канади, він став доктором наук, професором Невадського, Міннесотського та Пенсильванського університетів, автором багатьох праць із політології.
Його сестра Тетяна Симиренко – Торп народилася 1926 року на уславленому Платоновому хуторі під Черкасами, саме вона пронесла через усі роки вузлик із листуванням батька. Поліглот, працювала радником-експертом із питань економіки у Міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків. Не раз була у складі урядових делегацій. Із далекої Канади приїздила в Україну Тетяна Симиренко, повертаючи славні імена рідних.

http://uahistory.com/topics/famous_people/11365

Метки: Яблука Симиренка
09:53 16.09.2018
09:18 15.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Софія Перовська

13 вересня 1853 р. у Петербурзі народилася праправнука гетьмана Кирила Розумовського, Софія Перовська.
Графиня Софія, праправнука останнього гетьмана України Кирила Розумовського, була стримана, навіть сувора, мала ніжну душу, була відданим другом. Вона і зовні була приваблива: маленька, граціозна, виглядала молодше своїх літ, дзвінко сміялась. Одягалась скромно, носила завжди темне плаття, лише піклувалась, щоб неодмінно був білий комірець. Коли її розшукувала влада, поліції були роздані прикмети: «Блондинка, малого зросту, лице красиве, брови темні, має малоросійський акцент».
Бунтарка Софійка серед дітей була найменшою, улюбленицею, але принесла найбільше страждань для своєї сім’ї та матері. Спочатку Софія Перовська брала участь у «ходінні в народ», вела пропаганду серед петербурзьких робітників. Бажаючи бути чимось корисною людям, вона закінчила фельдшерські курси в Сімферополі. Диплом їй вручав цар Олександр II.
З своїм коханим, невінчаним чоловіком Андрієм Желябовим, вона мріяла: ми будемо жити довго, поселимось в Криму, будемо орати землю, читати «Тараса Бульбу». Та вони обрали шлях боротьби, а не тихого існування, і Желябов натхненно співав гайдамацьку пісню: «Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало…».
Вона не була прибічницею терору. Але коли партія «Народна воля» стала на цей шлях, Софія Перовська взяла активну участь в її діяльності. Після першого невдалого замаху на царя, після арешту Желябова, котрий всім керував, Софія зі сліпою впертістю закоханої людини продовжувала підтримувати свого чоловіка, очолила переслідування вибухами Олександра ІІ.
Революційна діяльність Софії зруйнувала родину батьків. Батько Лев Миколайович змушений був покинути пост губернатора Санкт-Петербурга, запив, проциндрив усі свої статки. Рятуючи дітей і залишки великого майна, Варвара Степанівна, мати Соні-максималістки, залишила свого чоловіка назавжди. Вона викупила у свого чоловіка маєток Приморське під Севастополем, віддала взамін усю свою батьківську спадщину та разом із сім’єю молодшого сина Василя Львовича переїхала туди.
Це сталося 1 березня 1881 року. Сподіваючись звільнити заарештованих товаришів після царевбивства, Софія могла виїхати за кордон, але не покинула Петербург. 10 березня 1881 опізнана, арештована і віддана суду. Обвинувачем на ньому виступив друг її дитинства М. В. Муравйов. 28 березня Перовська й Желябов вислухали вирок суду.
«Я зовсім не проклинаю своєї долі, стрічаю її зовсім спокійно, бо давно знала, що так станеться. І справді, дорога моя Матінко, вона не зовсім така сумна. Я жила так, як була в силі. Дожидаю спокійно цього, що мені грозить…..» – писала 27-річна Софія Перовська у прощальному листі.
Перед стратою 3 квітня вони поцілувались. Їх прилюдно повісили в Санкт-Петербурзі та потай закопали на віддаленому кладовищі біля могил самогубців. Таємний похорон охороняла поліція і… козацька сотня.
Сім’я Перовських потрапила в опалу. За матір’ю встановили поліцейський нагляд, знайомі та родичі їх цуралися, тому пропозиція графа Юрія Васильовича Попова, власника Василівки, переїхати на Запоріжжя була вчасна та доречна. З 1899 року Василь Львович став управляючим маєтку Попова. Разом із ним до Василівки переїхала його родина, мати. 1904 року Варвара Степанівна померла в своїй кімнаті: в аскетичній оселі з ліжком, кріслом і столиком був єдиний портрет коханої доньки – «народниці» – Софії.
На одному із кладовищ міста Василівки, що під Запоріжжям, є малопомітна надгробна плита з надписом: «Варвара Степанівна Перовська (8.01.1822 –24.06.1904), а поряд – величезна кам’яна брила, є легенда, що батько привіз прах дочки й тут таємно поховав Соню.

http://uahistory.com/topics/famous_people/11322

Метки: Софія Перовська
13:23 14.09.2018
Яна Гордеенко оставила комментарий к записи Усмішка
От рассмешили..... никогда так не смеялась .....:-D*JOKINGLY*:-D*JOKINGLY*
12:35 14.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Усмішка

Світлина від Баба і кіт.

Метки: усмішка
08:32 13.09.2018
08:20 13.09.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Цитата дня

Метки: цитата дня
<< назад вперед >>
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Лариса Коляда
Войти